Остапе, оскільки ви журналіст, то передусім, мені цікава ваша оцінка стану сучасної української журналістики.
Я мушу поділитися своїми фаталістичними міркуваннями. Для мене моя професія – це велика гноївка, в яку ми перетворили своє власне покликання. Під словом «ми» маю на увазі своїх колег. Яких інколи колегами не вважаю, бо сповідую певну автономність. Але поміж тим, вся центральна українська так звана журналістика засвідчує крах професії.
Остаточний чи тимчасовий?
Остаточний. Вороття не буде, можливе тільки перезаснування із зовсім іншою генерацією журналістів.
А очікувати якісно нової генерації не доводиться. Я кажу як людина, яка часто зустрічається з молодими журналістами, має майстер-класи зі студентами. Вони вже є зіпсуті, з самого старту. Вони вже інфіковані.
Чим?
Журналістика перетворена на професію славолюбства. Де не працюють смисли і не працюють думки, а працює форма.
В нас – медіа-диктатура форми над змістом.
І форма підім’яла все. Телеканали змагаються між собою в тому, хто буде краще виглядати в HD-сигналі чи які будуть мати плазмові екрани позаду ведучих.
Журналістика перестала бути аналітичною, вона стала навіть не віддзеркаленням дійсності, а її підміною. Відбувається свідома фейкізація реальності.
Для чого?
Бо ця професія сьогодні живиться із бутафорної, фейкової реальності. Тому я розцінюю теперішню нашу журналістику як медіа-проституцію, де людям, в принципі, все одно, в кого брати.
…
… Інтерв’ю. Де журналістам все одно, кому давати слово, кому давати майданчик, де вони неперебірливі щодо спікерів, де вони абсолютно індиферентні до тих смислів, які вони ж і закладають в свої ефіри. Ця реальність уже склалася і з неї треба просто вчасно вийти, намагаючись зберегти свою професійну гігієну.
Журналістика – це, напевно, єдина професія в Україні, яка не належить журналістиці. Банківською справою займаються, як правило, фінансисти, банкіри. Стоматологічні клініки тримають стоматологи. Власниками журналістики не є журналісти. Ми у своїй власній професії є на правах найманого працівника, який просто грає в гру, створену не ним і не для нього.
По-друге, в нас просто занадто зіпсуте поняття місії. В нас воно або дуже пафосне, що зле, або просто відсутнє, що також зле. Журналістика для мене є все ж таки місійною професією. Це не та професія, де ти прийшов на дев’яту ранку і пішов о шостій вечора з почуттям виконаного обов’язку. Я розцінюю свою журналістику як перманентний стан.
Я з вами погоджуюсь. Але – чи не занадто апокаліптично ви все змальовуєте?
У мене дуже, дуже тверезе ставлення до того, що відбувається. Я є прихильником естетики занепаду. Все те, що руйнується, для мене має більший шарм ніж те, що створюється. І я не можу дочекатися, коли, нарешті, все це рухне. Я хочу побачити повне обнуління того, чим є наші медіа. І я до того докладаю свої маленькі зусилля
Яким чином?
Тим, що не граю в об’єктивність. Я працюю в жанрі тільки суб’єктивної журналістики.
Вам скажуть, що це взагалі не журналістика.
Мені так постійно кажуть, і я до цього ставлюся спокійно. Мені, по великому рахунку, все одно.
А можете сформувати, що таке «суб’єктивна журналістика» для вас особисто?
Можу. Я почну від зворотного: я скажу, що таке так звана об’єктивна журналістика. Це безпринципна всеядність, коли журналістові все одно, з ким він працює в ефірі і для чого. Оце тепер називають об’єктивністю.
І під гаслом об’єктивності нам засунули п’ятдесят відсотків, а може більше, відвертої «вати» та українофобії.
Чому, коли ми говоримо, приміром, про зґвалтування, ми не даємо ефір ґвалтівникові, який би розказав, як це класно – ґвалтувати? Якщо вже всі такі об’єктивні, то я закликаю це робити.
В політичному плані під виглядом об’єктивності нам засовують реванш.
Нам засовують поблажливе ставлення до тих, хто є відвертими негідниками.
Тому я свої ефіри повністю закрив для Опоблоку, для інших середовищ, які є уламками режиму Януковича. Хоча мої колеги до цього ставляться так, з ухмилкою. До них ті ходять.
Ну, власне, я про вашу колежанку й хочу запитати…
І не до неї одної.
Я просто телевізор не дивлюся. У мене в домі телебачення відключене, я плазму віддала дітям і радію з того. А ваша колежанка просто на слуху.
Мене про це часто запитують. Скажімо так, я з нею не перетинаюся. Їй, напевно, комфортніше, коли вона мене не помічає, а мені комфортніше, коли я її не помічаю. Свою ж думку я висловлюю публічно, її знає і власник телеканалу, і топ-менеджмент. Я був категорично проти привнесення медіа-проституції на мій канал. А я таки вважаю його своїм, питомо своїм, тому що я був присутнім при його зародженні, коли з нуля це все починалося у Львові (мова йде про телеканал ЗІК – ред.)
І я для себе поставив певний бар’єр, який не можна переходити. Тому що, все ж таки, якась корпоративність має бути – хоча би в межах одного каналу.
На превеликий жаль, мій телеканал також став жертвою центральноукраїнськості, я би сказав, київськості.
Вся київська журналістика побудована на русифікації і на повній безалаберності щодо спікерів. І це зараз вважається трендовою журналістикою.
Я в це ніколи не грав. Тому я щасливий з того, що маю свою маленьку грядочку, як я її називаю, і я її прополюю, я її обробляю, я щось на ній висаджую. Не завжди щось там родиться, дуже часто бур’яни всілякі ростуть, але це моя грядочка, в яку я нікого не пускаю, а якщо хтось попробує залізти, то отримає в голову.
Я на цю ж тему говорила з Сергієм Івановим, – він один із небагатьох симпатичних мені журналістів. І він каже, що можна пускати в ефір всяких падлюк, але робити так, як робить Скрипін, наприклад, з тим же самим Чечетовим, оці всі «головешки»….
Це не працює. Мені також це говорять. Але це не працює.
Чому?
Тому що негідник завжди переможе. Тому що він завідомо в кращому становищі. Багато журналістів себе обманюють, коли купуються на роль медіа-кілера. Мовляв, от зараз я його запрошу і просто по стінці «розмажу». Це не працює, тому об’єкти «розмазування», якщо ви помітили, завжди з успіхом перемагають на всіх виборах. Цей паразит просто живиться твоїм майданчиком.
Моя технологія, яку я пропоную всім своїм колегам, – це повний ігнор. Я вважаю, що ми негідників з ефіру маємо просто прибрати.
І, повірте, якби така можливість у мене була на державному рівні, то за півроку ви би не впізнали цю країну.
Це якби ви стали Стецем?
Ну, умовно.
Міндроздовим..
Якби мати такі важелі. Їх нема, але ми собі уявляємо, так? І ця країна стала би прекрасною, тому що в один день зникли б усі дискредитовані, одіозні, негативні персонажі, які з апломбом віщають на цілу країну.
Уявіть собі, що вони зникли в один день, їх нема.
А якщо тебе нема в телевізорі, тебе не існує.
І я такий метод застосовую, метод ігнору.
Моя професія – не віддзеркалює реальність, а створює її.
Хто хоче віддзеркалювати реальність, той може вийти на Бессарабський ринок, обвішатись дзеркалами і просто походити між торговими рядами.
Я вважаю, що це дуже принизливо для журналіста – погоджуватись на тупе віддзеркалення дійсності.
Де ти боїшся свою думку, свою емоцію, свій бзік привнести в цю реальність. Це є абсолютно злочинне відношення до професії. Я належу до числа тих людей, які місію журналістики, все ж таки, вбачають у створенні реальності. Це медіа-креатив, де ти під свою відповідальність створюєш новий світ. Як би це пафосно не звучало. З тими акцентами, які ти вважаєш за необхідне розставляти, з тими вартостями, які ти вважаєш корисним для суспільства. А просто віддзеркалювати – це не моє. Новинарна журналістика – це лише цоколь. А треба, щоб в цій країні звучали якісні, інтелектуальні думки.
Можуть закинути, що ви підміняєте журналістику пропагандою.
Я пропагую смерть фригідної «об’єктивності». Сьогодні береш інтерв’ю в Тягнибока, завтра в Добкіна – мої колеги зовсім чокнулися… Найгірше, що в цьому їм підігрує суспільство. У нас дуже покалічене суспільство. Це найбільша проблема.
Співтворцем цієї медіа-проституції є суспільство, є споживач.
Це двостороння дія.
Так, журналістика – це двосторонній рух. Але наші телеканали не бачать свого глядача, вони просто підім’яли його під себе, бо вважають, що він тупий.
Може, вони праві? З огляду на те, що «95 квартал» чи «Розсміши коміка» – проекти, які я особисто не змогла б дивитися без пакета, який видають у літаках на випадок рвоти – нині найбільш рейтингові.
Так. Вони правильно вважають, тому що цей глядач і вирощений центральним телебаченням, яке за двадцять років свідомо плебеїзувало суспільство, «присадило» його на примітивні зразки ерзац-культури. І сьогодні ми просто пожинаємо плоди. Тому я й відчуваю свою відповідальність. Я вважаю, що кожна здорова людина повинна противитися оболваненню.
Яким чином?
Коли я бачу в екрані, умовно кажучи, Рабиновича чи Мураєва, – ну невже я не розумію на інтуїтивному рівні, що це треба просто вимкнути? Я не розумію людей, які на це «присіли», просто не розумію. Це що – якась наркотична залежність?
Але на таких я махнув рукою і сказав: кожен має право на своє нещастя, будь-ласка, живіть у цьому королівстві кривих дзеркал, якими вас обставили. Хочете? Будь-ласка, майте. І допоки суспільство чи глядацька аудиторія не стане замовником альтернативного телебачення, доти кожна людина: ви, я, чи будь-хто, хто не лягає в це прокрустове ложе, – будемо виглядати дурачками, такими собі донкіхотами, які хочуть виокремитися. Це буде швидше виглядати на якесь позерство. Хоча я, в принципі, до цього звик, я з цим змирився, я для себе вивів свою формулу…
Яку?
Не окриляйте тих, з ким не збираєтесь у небо. Я собі заборонив апелювати до безкрилих, апелювати до людей, яким це непотрібно.
Але ж їх більшість.
Їх більшість, тому, власне, я є представником журналістики меншості. Я працюю не на масового глядача, я працюю на прошарочок в розмірі 2-3 відсотків від популяції, який має запит на альтернативу. І я свою місію вбачаю у тому, аби звертатися до цієї аудиторії і «капати» їм на мізки.
Ви вірите, що оці 2-3 відсотки будуть збільшуватися?
Так, я вірю в те, що з тих маленьких острівців виросте новий материк. Тому вся ця конструкція, якою є теперішня Україна, в тому числі й наш медіа-простір, – все воно вироджується і неминуче призведе до появи нових зразків.
А мені, навпаки, здається, що після того, що відбулося ось тут, за нашими спинами (ми сидимо у «Глобусі», вікна виходять на Інститутську – прим.) чотири роки тому, з суспільством відбувається якась тотальна деградація.
Абсолютно правильно.
Ви можете пояснити – чому?
Можу. Я для себе це пояснюю лицемірством. Ми є народом лицемірів. Все радянське покоління, яке ніколи не було замовником свого життя, а лише споживачем, вижило тільки завдяки тому, що було дволиким. Воно вижило тільки тому, що мало свій подвійний стандарт, в якому ховалося від себе самого. І тому вони зуміли, все ж таки, зберегти свою ідентичність, людську подобу в абсолютно нелюдському ґетто. Тільки за рахунок цієї дволикості. В злих координатах ця дволикість допомагає тобі зберегтися.
Координати ж змінились.
Координати змінилися, а природа людини – ні.
І ця лицемірна натура, дволикість і гра в подвійні стандарти – це є нашим національним «здобутком», на жаль.
Я це кажу з болем. Причина деградації людей – це їхнє лицемірство. Вони не хочуть бути іншими. Вони хочуть, щоб все навколо змінювалося, але не вони самі.
Ну чому всі довкола нас (про Росію ми не говоримо, це – Чорна діра) спроможні до змін, а ми – ні?
Люди свідомо не хочуть ставати іншими, вони не хочуть себе перезасновувати. Тому що ми занадто інфіковані тим ХХ століттям, яке вбило пасіонарія, яке пасіонарія зробило лицеміром, яке культивувало пристосування. Моє гасло: стань європейцем, подолай себе. Для того, щоби стати успішною людиною в нашій країні, треба просто перестати бути собою. Це означає вбити в собі всю свою онтологію, всю свою природу, яка базована на звичках, на багатолітніх практиках, на багатолітньому досвіді життя. А це непідйомне завдання, тому що мало знайдеться людей, здатних собі зробити духовне харакірі.
А без «вбивства» себе – це все приречено. Ми не можемо далі існувати в такому вигляді, якими ми є. Ми повинні стати іншими, тоді настане інша реальність. А оскільки цього ніхто не розуміє, то буде так, як буде.
А як буде?
А буде погано.
Тому що не може бути доброго майбутнього для суспільства, яке втонуло в ліні.
Тому кожного чекає своя доля, але я ходжу по вулицях приреченої країни…
Нічого собі….
Ви мене просили говорити те, що я думаю…
Все правильно. І я думаю так само. Я просто хочу від когось почути хоч якісь проблиски надії.
Проблиски… Для мене такими проблисками є моє власне завдання – спробувати перезаснувати суспільство. Бо в такому вигляді, в якому воно є зараз, його рятувати не потрібно і не можна.
А якщо не « перезасновуватися» – що буде?
Тут буде вічна перехідна експериментальна модель від рабства до самообману. І ми вже десь на півдорозі.
…Зроблю ремарку, може це трошки прояснить, що я маю на увазі. Був недавно на Прикарпатті, в родині священика, яка пережила Сибір. Господар дому згадав за Мойсея. А я цю історію на дух не терплю. Я вважаю, що не за сорок, а за чотири роки можна все прекрасно встигнути в сучасному світі, ну скільки то вже можна…
Але господар мені й каже: всі неправильно трактують цю історію. А він теософ, богослов. І він пояснив, в чому суть цієї історії.
Коли народилося перше покоління від батьків-рабів, Мойсей цих немовлят насильно забрав від матерів. І матері кидалися зі скель, проклинали його, кричали: як же ж ти, паскуда така, від мене мою кровиночку забираєш? Але він робив все правильно, він обрубав пуповину. Це називається бастардизація.
Тобто, ми повинні бути не спадкоємцями, а зачинателями.
Для цього потрібно заперечити все, що є совком, сказати своїм батькам, дідусям, які виросли і відбулися в совку і які, можливо, були там щасливі: ви прожили добре життя, а тепер до побачення, перестаньте нас виховувати. Треба їх просто попросити не пхатися у формування нової генерації.
Нова генерація має бути сиротою в цивілізаційному, культурному, історичному плані, вона повинна бути без предтеч.
І тільки таке «чистоаркушне» покоління зможе породити цілком нову країну.
У нас проблема в тому, що старше покоління дуже заповзято передає свої навики у спадок, а це треба припинити, ми повинні стати бастардами.
Не здається вам, що шанс на, як ви кажете, бастардизацію був на початку 90-х, але вже зник. Не запізно?
Та його навіть і не було. Тому що Україна – як новий проект, нова реальність – прийшла до старих людей, до людей, які не помітили настання цієї самої реальності. Вони бачили лише зміну вивісок на урядових спорудах.
Східна Європа тоді моментально провела реальну люстрацію і реальну декомунізацію, і всіх коммі попросили на вихід. По всій суспільній вертикалі…
Абсолютно. Тоді всі країни зробили обнуління. Зараз нам це робити запізно. Тому що я на власні очі вже бачив 15-річних неосталіністів, які є абсолютною, закінченою «ватою».
Допоки попереднє покоління передає у спадок всі свої інфекції, віруси і бацили, ми будемо мати немовлят, приречених бути патерналістами, ліваками, «ватою» і т.д.
Країни, які пройшли через «обнуління», визнали Радянський Союз окупацією. Ми досі не можемо визнати це окупацією, тому що Союз все ще є щасливою дійсністю для більшої половини населення.
Значить, рахуючи від сьогоднішнього дня, ми втрачаємо ще мінімум півстоліття? Якщо вести відлік від нинішніх п’ятнадцятирічних неосталіністів…
Зараз час іде дуже швидко, тому, я думаю, рахунок пішов уже на друге століття.
Добре, якісь варіанти прискорити «обнуління» існують? Приміром, сценарії Піночета.
Тут абсолютно все непрогнозоване. Я думаю, що Україна не збережеться в нинішніх територіях – це раз. Що цілком мене влаштовує, тому що в мене досить специфічне ставлення до всіх тих теренів, які найбільш інфіковані Росією чи російською орбітою. Як на мене, Україна буде такою собі договірною державою в центрі Європи. Де світові гравці між собою домовляться її зберегти, аби вона грала роль буферу від російського світу.
Ми не заслужили права іти в Європу, тому що ми не хочемо себе змінювати. А іти в Росію – цього, мені здається, вже теж не буде.
Тому тут буде експериментальна держава, де всі ресурси, – і населення в тому числі, – будуть віддані грамотним технологам, які опановуватимуть наші території, ставши місцевим нашим істеблішментом. А люди будуть ходити від виборів до виборів, коломийки водити, одягати вишиванки на різноманітні свята, і тішитися формальними ознаками своєї державності, самобутності і так далі.
А які землі в черзі на відокремлення, по-вашому?
Історія сама дала відповідь. Україна є прекрасною країною без Криму і Донбасу.
Вам не шкода? Ну, я не про Донбас, я про Крим.
Та я з великим полегшенням сприйняв втрату Криму і втрату Донбасу.
Я вважаю, що від українського проекту, який все ж таки має потугу вважати себе модерним проектом, відпали ті території, які ніколи не приживалися навіть до совкової країни. Не кажучи вже – до європейської. Тому ці території відпали неспроста. Для мене це подарунок історії. Нас сама історія позбавила кількох кілограмів зайвого баласту в нашому поганенькому човні.
А як же кримські татари?
Це основна зачіпка, яка нас ще тримає в Криму. Без кримських татар Крим не потрібен навіть українським патріотам. Тому що всі прекрасно розуміють, що більшість населення там є безповоротно зіпсуте – Путін в голові, Росія – історична родіна.
Дуже багатьох лідерів кримськотатарського народу я люблю запрошувати на програму… Я до них маю внутрішню емпатію, тому що розумію їхній біль. От я їх запитую: чому ви не ставите питання про форму своєї державності? Однак вони вважають, що 10-12 відсотків кримських татар від населення півострова – цього замало, щоб мати державу. Тому вони приречені бути бездержавним народом, яким буде проситися до України, і це їхня трагедія, бо вони ніколи не зможуть інституційно утвердитися як народ зі своєю державою. Тому всі кримські татари повинні жити в Україні, а не в Криму. Крапка.
А інші території? Закарпаття, Галичина, Волинь?
Я думаю, буде все нормально.
Словом, не по Дніпру, як колись закликав Андрухович, буде поділ України?
Знаєте, я є людина з того боку Збруча, тому для мене Україна закінчується на Збручі. Навіть не на Дніпрі, тому що навіть в Києві я перебуваю в абсолютно спотвореній, покусаній країні.
Я вам хочу сказати, Остапе, що, коли я приїжджаю до Львова, то, здається, російської мови у вас вже більше, ніж у Києві.
Повірте, абсолютно з вами погоджуюсь. Взагалі, це окрема тема, я про це і пишу, і волаю.
Ви про еміграцію не думали?
Мені тут цілком добре. Я тут відбуваюсь, я тут реалізовуюсь, я тут повністю занурений, як гуманітарій, в дослідження абсолютно унікальних у світовому, планетарному масштабі процесів.
Яких саме?
Такого місця експериментів над людьми і такої віртуозної деградації більше нема ніде на планеті. А я це вивчаю. Я дивлюся, як можна з людей зробити баранів просто одним порухом пальця.
У мене є азарт до вивчення оцих аномалій. Я живу в аномальній зоні і вона мене надихає. Мені, напевно, було б дуже нудно жити в усталеному світі.
І як дослідник цих процесів ви вже зрозуміли, чому їм – маю на увазі тих, хто сидить трішки вище у цьому ж кварталі – вдається збільшувати кількість баранів серед населення?
Тому що ті, хто сидить там, де ви вказали, застосували прекрасну технологію підміни понять. Вони створили для людей і для себе дві абсолютно різні реальності. І це зробили дуже грамотно.
А, по друге, людям внутрішньо імпонує стокгольмський синдром.
Це коли ти закохуєшся у свого кривдника, коли ти стаєш на бік свого ґвалтівника. І я це бачу на кожних виборах, – оцей нездоровий мазохізм.
Оце отримання задоволення від страждань, від неуспіху, від фіаско…
І в цьому криється причина довгожительства наших еліт, які є вже на всю країну дискредитовані, на всю країну роздягнені догола, про них вже всі все зрозуміли. А вони все одно є елітою третє десятиліття.
Якраз на цьому все базується – на тому, що людям імпонує, коли цинізм і нахабність є чеснотою. Вони вбачають в тих своїх кривдниках свої нереалізовані риси. І тому закохуються.
Є такий психіатр і дисидент Семен Глузман…
Я вчора, до речі, з ним мав програму.
А я перед тим із ним мала інтерв’ю. Так от, він сказав, що такої академічної науки як етнічна психологія нема, але її варто започаткувати.
Колективного щастя, як усім відомо, не існує – існує тільки приватне, особисте щастя. А от колективне нещастя, спільне для всіх, існує.
От ми перебуваємо в зоні колективного нещастя. Одна революція – пшик, друга – пшик, купа смертей, а до половини країни досі не доходить нічого.
І люди здорові рятуються від реальності особистим щастям. Це називається пофігізм, це називається аполітичність, це називається «все одно», байдужість, зосередженість тільки на кар’єрі. Це може називатися як завгодно, але це є рятівним колом для здорової частини суспільства, яка не хоче брати участь у національному конкурсі на кращу поразку.
Але ж є певна частка пасіонаріїв. Вони не здатні змінювати цю країну?
В чому проблема всіх тих процесів, коли ніби є активна частина суспільства, є хороші люди, є хороші ініціативи, але все-рівно все хріново? В мене пояснення таке: а тому, що жодні зміни, які ініціюються знизу, не закріплені інституційно. Ми не засновуємо інституцій.
Це означає, що інституційна держава, як набір механізмів, працює по своїх правилах, і ми туди ніколи не запхаємося. А альтернативну державу створити ми не хочемо чи не можемо.
Тобто, ми діємо тільки на рівні активності, ми діємо на рівні видимого результату, але ми його не закріплюємо інституційно. Ми не запроваджуємо нову норму, спільну для всіх, чим і є інституція. Тому всі ці правильні почини – вони просто залишаються громадянською активністю.
Ну тоді всі ці пасіонарні майдани – це шлях у нікуди?
Це просто природні виплески внутрішніх гормонів, внутрішнього бажання щось робити. Але все й закінчується на слові «щось». От «щось» і роблять. Але не роблять альтернативну державу, не засновують нові регламенти, не засновують повністю нові механізми.
А у нас взагалі є національна ідея, як думаєте?
І добре, що нема!
Вам не подобається гасло «Україна понад усе»?
Ну, для Порошенка, зрештою, вона справді «понад усе», чи для Добкіна, – їм обом цілком добре саме в Україні, а не деінде.
Я вважаю, що будь-які ідеологічні маркери типу культура, історія, мова, патріотизм – програшні для цілої країни. Мені здається, людям треба дати можливість будувати своє приватне щастя, йти до спільного щастя від приватного.
У нас все навпаки. У нас люди, які є зеро, нуль без палички, всім розказують як треба рятувати Україну.
Але ж країну має об’єднувати якась спільна ідея.
Ну, якщо говорити грубо, це – добробут для кожного. Але це вульгарно звучить для багатьох людей, яким потрібні ідеї. А для мене ідея добробуту є загальнонаціональною Людина прийшла на цей світ, щоб добре жити.
А ви не лівак часом?
Поки що ніхто мені такого не говорив. Але й до націоналізму ставлюся дуже стримано
Чому?
Це реваншистська ідеологія, це ідеологія деструкції і вона необхідна лише в певний конкретний відрізок часу.
Зараз такий відрізок.
Так, зараз такий відрізок, де є запит на реванш, на давання здачі, на забирання свого. Тобто зараз це обґрунтовано, але в подальшому вимірі це є неконструктивна ідеологія.
Розвиваючи тему реваншу. Як ви дивитесь на new-Коліївщину?
Я про це часто думаю. Коліївщина – це є вияв безпомічності, це анемія суспільства.
Це відчай.
Це є відчай, так.
А хіба ми зараз не у відчаї?
Кожна революція, якщо вона не перемагає, буде каратися. І ми це спостерігаємо – нас карають за невдалий бунт. Нам показують: раз ви не вмієте перезасновувати державу, раз ви не вмієте ламати систему, система з’їсть вас самих. Що вона успішно й робить. Тому Коліївщина – це просто виплеск народного гніву, абсолютно непродуктивний. Справедливий, але непродуктивний. Тому я до цього ставлюся як до трагедії.
Бо це є акт сліпої помсти, за якою нема створення нового світу.
Гаразд. На завершення – ваші прогнози на короткострокову перспективу. Ми входимо у вибори, і знову країну буде лихоманити й тіпати.
Я не бачу сенсу в виборах, оскільки вибори відбуваються за правилами, які придумала система для системи.
Тобто, ви не голосуєте?
Я ходжу голосувати, як правило, за непрохідних. Просто щоби якось урізноманітнити своє життя.
Але, в принципі, вибори в цій країні не мають жодного сенсу, тому що вони працюють за наперед запрограмованими правилами.
Допоки є п’ятивідсотковий бар’єр, допоки є політична реклама на телебаченні й вибори перетворені у змагання між біг-бордами; допоки ЦВК рахує так, як рахує; допоки членами ЦВК будуть висуванці партій…До того часу вибори не мають сенсу.
Тому це буде просто ще одна коломийка.
Ну, але ж і справді нема з кого вибирати.
Справді нема. Тому я і кажу – вибори взагалі не мають сенсу, якщо не змінювати правила. Вся нинішня система виборів унеможливлює вибори як такі.
Тому, дорогі пасіонарії, дорога якісна меншість, виходьте з гри і створюйте альтернативну державу. Витісняйте все державне зі свого життя, замінюйте його власною здоровою ініціативою, аби потіснити існуючі нездорові інституції, які вже розрослися, як саркома.
Все повинно обнулитися. Все потрібно заперечити, знищити, зруйнувати, аби на цьому згарищі, нарешті, почати будувати щось путнє.
Фото Марії Шевченко
Автор: Галина Плачинда, видання МИР
