Нас можна зібрати на Майдані й почати відстрілювати. А потім – пройтися брандспойтом, спиляти всі дерева й перефарбувати всі ліхтарі: прибратися на місці злочину. Можна змінити двох генпрокурорів, призначити третього – балакуна-невігласа – й остаточно поховати справу про масове вбивство.
Можна здати ворогу Крим, прикинутись шлангом і розказувати країні, що найважливіше в умовах агресії – не піддаватися на провокації. Покинути на поталу в Криму сотні тисяч своїх громадян, залишивши наймужнішим із них, Олегу Сенцову та Володимиру Балуху, єдину можливість для гідного вчинку – помирати у ворожій в’язниці.
А коли запалахкотить війна – бо ідея “не піддаватися на провокації”, як не дивно, виявиться ще більш тупою, аніж їхні пики, – зібрати добровольців і відправити їх у два котли. А потім сказати: ми пишаємось вашим подвигом!
Можна домовитися з ворогом і залишити найкращих воїнів у Донецькому аеропорту і спостерігати, як їх убивають. А потім сказати: ми пишаємось вашим подвигом!
Можна домовитись із колаборантом Ахметовим і професійним зрадником Медведчуком – і гнати з окупованих територій вугілля, назвавши цю схему дуже по-європейськи: “Роттердам+”. Підняти тарифи, зібрати гроші, поділитись ними з окупантами. Вугілля перетворюється на гроші, гроші – на російську зброю, зброя – на загиблих і скалічених українців. І все це називається “мирне врегулювання конфлікту на Донбасі”.
А тепер ми позираємо на 2019 рік – рік виборів – і сподіваємося на краще. А чому, власне, ми вважаємо, що 2019-й стане роком змін? Чому думаємо, що на виборах зуміємо підтримати кандидата, який задушить спрута корупції, створить позитивний інвестиційний клімат, посилить армію і та стане гарантом нашої безпеки? Звідки такі надії? Які наші попередні вчинки дають нам підстави вважати, що ми здатні протистояти маніпуляціям і організовано, в масштабах усієї країни, підтримаємо кандидата, який відображатиме інтереси народу, а не олігархічної кліки?
Наші надії базуються на розчаруванні, безсиллі й апатії. Ми, наче євреї у вавилонському полоні. Наше сьогодення – рабство, наше майбутнє – рабство. Слава Єрусалиму залишилась у минулому. Єдина надія – Месія. От прийде Месія, визволить усіх стражденних, покарає всіх ворогів і знову сяятиме слава Єрусалиму.
Знаєте в чому хохма? В надії на Месію є більше прагматизму, аніж у наших сподіваннях на 2019 рік.
Озирнімось на не таке вже й далеке минуле.
17 жовтня 2017 року: маніфестація під Верховною Радою. Вимоги: 1) негайне створення антикорупційних органів, 2) скасування депутатської недоторканності, 3) прийняття закону про імпічмент, 4) ухвалення нового виборчого законодавства.
Організатори – Сергій Лещенко, Мустафа Найєм, Михаїл Саакашвілі, Віктор Чумак та інші. Особливість акції була в тому, що вістря її спрямовувалось не “проти”, а “за”: за радикальну реформу політичної системи – насамперед, інститутів, які й визначають процес формування влади, зокрема доступ до влади.
І які результати акції? Прийшла жменя людей. Ви всі, хто нині лементує про зміну політичної системи, де ви були 17 жовтня? Вам не подобався Лещенко, Найєм, Саакашвілі? Так, напевно. Та суть у тому, що ви поставили свої персональні антипатії вище інтересів країни! Ви поставили своє небажання розуміти політичні процеси вище майбутнього і свого особистого, і країни загалом!
Тоді телеканали захлинулися ненавистю: програма акції заскладна! Ніхто не розуміє, а за що, власне, виходити на площу! А чому організатори не підіймають соціальні питання? І взагалі, все це – витівки Коломойського.
Телеканали потопили акцію. А вона була революційною за своєю суттю. Бо вперше в порядок денний були введені складні питання організації політичної системи. Але суспільство повелося на брехню та загравання з невіглаством.
А тепер задаймо просте питання: якби тоді, 17 жовтня, за вимогою вулиці, були реалізовані всі вимоги – скасована депутатська недоторканність, ухвалений закон про імпічмент і нова виборча система, яка забезпечувала прив’язку депутата до округу та процедуру його відкликання, – якою нині була б ситуація в країні?
Цілком очевидно, що ми не бачили б усієї цієї зухвалості чиновників і нардепів, яка йде від усвідомлення безкарності. Цілком зрозуміло, що всі вони нині ходили б по струнці, розуміючи, що з громадою треба розмовляти ввічливо і на ви.
Але акція провалилася. Бо в Києві не знайшлося 50 тисяч осіб, які зрозуміли б її суть, і знайшли б у собі сили відірвати свій зад від канапи.
18 лютого й 18 березня: акції на Михайлівській площі та Майдані. Саакашвілі вже не було в Україні. Акції проводилися, здебільшого, силами його політичної партії. 18 лютого на Михайлівській зібралось близько 30 тисяч, 18 березня – вже лише п’ять. Протестний рух пішов на спад. Саакашвілі самотужки, вимушено перебуваючи за кордоном, не зміг розкачати ситуацію.
Так, в організації акцій був принциповий глюк – не можна збиратися на Майдані лише для того, аби збиратись. І вимога ухвалення закону про імпічмент уже на той час застаріла. Треба було вимагати не закону про імпічмент, а негайного імпічменту, базуючись на прямих нормах Конституції. Одначе, минулого вже не змінити. Просте питання: а де ви всі були, ви всі, ті 83,7% громадян України, які вважають, що країна рухається в неправильному напрямкові? Чому ви не вийшли на площу і не сказали своє слово? Так, звісно, я й забув: комусь не подобається Саакашвілі, комусь Чумак, а ще комусь Сакварелідзе. А в лайні жити вам подобається?
“Скоро кончится лето”, співав Віктор Цой. З вересня розпочнеться новий політичний сезон. А ще розпочнеться сезон політичних маніпуляцій.
Юлія Тимошенко вже репетирує фразу “Україно моя, ми ж твої діти”. Бойко і Рабінович – “Нам нужен мир любой ценой”. Порошенко розповідатиме про російську загрозу і про те, що його пафос нічого-нероблення – це апофеоз політичної мудрості. А телевізійні канали переконуватимуть, що нас обманюють наші органи чуття, а насправді ми живемо краще, аніж нам здається.
Нас знову заженуть до того самого лабіринту, де ми знаємо кожен закуток: праворуч – загроза правого радикалізму та ксенофобії; ліворуч – популізм і шаріковщина: “взять всё и поделить”; крок назад – російський мілітаризм і повномасштабна війна; крок вперед – підступні плани “сіоністів і їхніх маріонеток”. Все, що залишається, – провалитися на місці. Але й це проблематично, бо дно, на яке вже опустилась Україна, сумірне з проваллям 1990-х років: ті самі злидні й той самий розгул бандитизму.
У ті 1990-ті в нас був Чорновіл, якому не вірили, якого оббріхували, і за яким згодом дуже шкодували. Зараз демократичні сили України не мають очевидного лідера. Пропоную і далі, згідно з національною традицією, ганити кожного, хто намагається витягнути нас із трясовиння корупції і поспіль маніпулятивної політичної системи. А хто перший із них сконає, того оголосимо мучеником і національним героєм. Ми ж любимо пантеон. Ми ж шаленіємо від похмурої готики хрестів, могил і заупокійних панахид. Усе буде дуже патріотично і згідно з національними традиціями.
Об’єктивно оцінюючи ситуацію, скажу наступне: вибори 2019 року – це новий виток маніпуляції. Нічого доброго вони країні не принесуть. Бо жоден кандидат, який здатен зламати наявну політичну систему, на цих виборах не переможе. Юлія Тимошенко і Юрій Бойко – це така сама катастрофа, як і Петро Порошенко.
Є сподівання на Анатолія Гриценка. Його сьогочасний рейтинг базується на чіткій і зрозумілій позиції, висловленій від дня російської агресії. Однак, чи матиме Гриценко й надалі можливість звертатися до широкої аудиторії? Щодо цього є сумніви. А пригадуючи минулі вибори, в яких він брав участь, є сумніви й щодо організаційного потенціалу його політичної сили. Питанням є й те, чи зможуть демократичні сили висунути єдиного кандидата.
Розмова про чільні програмові вимоги кандидата від демократичних сил – Анатолія Гриценка чи іншої особи – зараз не на часі. Бо якщо хтось думає, що Юлії Тимошенко, Юрію Бойку або ж Петру Порошенкові політологи напишуть погані програми, то дарма. На папері все сяятиме, кожне слово надихатиме і вселятиму віру в майбуття України. Інша річ, що ніхто з них виконувати свої програми не збирається. Їхнє завдання-максимум: хапнути владу і продовжити утилізацію України. А це те, що вони здатні успішно реалізувати.
Суть полягає в тому, що наступні вибори – це протиборство кандидата, який повинен зламати олігархічну машину, і, власне, олігархічної машини. А в боротьбі людини та машини завжди перемагає машина.
І того я з накою гіркотою згадую 17 жовтня і 18 лютого. Бо єдина опора кандидата від демократичних сил – це народ. Тільки наша колективна здатність мислити історично і бачити основні силові лінії політичної системи, тільки наша готовність протистояти системі, яка формувалась і відшліфовувалася всі роки незалежності, є передумовою перемоги. Але минулий рік політичного протистояння засвідчив цілковиту перевагу політичної системи й безпорадність суспільства.
Ми йдемо до протистояння, яке неминуче виллється в масові вуличні акції. Ми йдемо до нового Майдану. Бо тільки новий Майдан є надією.
Треба стежити за кожним порухом політичної машини. Вже з вересня треба починати протести проти кожного порушення громадянських прав, проти кожного акту адміністративного свавілля, проти кожного прояву корупції, проти будь-якого натяку на нерівність у передвиборчій кампанії. Вже з вересня потрібно формувати громадський контроль за доступом кандидатів до ЗМІ і протестувати – виходити на вулицю – проти засилля кремлівської пропаганди й олігархічних маніпуляцій. У березні протестувати буде запізно. Боротьбу треба розпочинати вже з вересня, а підготовку до неї – вже зараз.
