Може, хоч цей шок, ці межі жаху нарешті струсоне байдужу совкову свідомість ментальних рабів постгеноцидного українського і російського суспільства?
Показання ІВАНА ЧАПЛІ.
Селянин с. Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області.
«У 1939 році Червону армію ми зустрічали урочисто … Потім почали організовувати колгоспи. Якщо люди не хотіли записуватися, то їх били, замикали в підвалах. У Нагуєвичах, звідки я родом, мали вивозити до Сибіру чимало сімей, але племінник Івана Франка Микола захистив. Я працював сільським ковалем і не чекав ніякого зла.
Після обіду 22 червня 1941 року у Нагуєвичі приїхала група енкаведистів з Підбужського УНКВД (тоді там був райцентр). Відразу забрали колишнього директора сільської семирічної школи Корнеля Камінського, який був на пенсії.
Був заарештований голова товариства «Рідна школа» селянин Іван Добрянський, секретар сільради Степан Дум’як, директор школи Михайло Дрогобицький, працівник Подбужского райвиконкому Хруник. Потрапив туди і я.
Всіх нас завезли в Підбуж. Там уже сиділи заарештовані Андрій Юринець – директор Підбужської школи, крамар Ілько Опацький, його брат – швець, кілька інших працівників з Підбуж, і ще багато жителів навколишніх сіл.
Дня 26 червня о 10 годині вечора червоний прокурор Строков, 11 міліціонерів і 3 невідомих викликали з в’язниці Подбужского УНКВД 20 в’язнів і повезли вантажівкою в напрямку Дрогобича.
Червоні кати обманювали нас, що відпускають на волю, проте це було очевидною брехнею. По дорозі один з конвоїрів, який називав себе начальником НКВД, говорив, що ув’язнені їдуть на роботу.
За кілометр перед Нагуєвичами, в урочищі «Остіславє» машина зупинилася. Червоні кати наказали нам висаджуватися: машина перевантажена і не зможе виїхати на гору. Нам наказали стати в два ряди по десять осіб і триматися за руки. На поданий рукою знак прокурора всі почали стріляти.
Кати добивали людей чоботами, лопатами, ломами, від яких череп лопався на голові. Так було замучено 16 людей. Завдяки безладній стрілянині, темряві і поспіху міліціонерів, які поспішали за наступною партією заарештованих, нам чотирьом вдалося залишитися живими.
Не знаю, як про це дізнався прокурор Строков, бо 27.06 приїжджав в Нагуєвичі шукати мене, та мене, пораненого, добре переховали родичі. Напевно, кати боялися залишати живого свідка, але приховати злочинів не змогли.
Коли більшовики повтікали перед німецькою армією, люди пішли в «Остіславє» знайшли і вивезли закатовані тіла. У Корнеля Камінського було порізане все тіло. У Степана Дум’яка був розрубаний живіт. Івану Добрянському розрубали груди, вирізали серце, а діру заткнули травою.
Такими нелюдами були наші «визволителі». За що мучили вони безвинних мирних людей? Однак ніхто не може знищити все живе, слово і дух волелюбного народу “.
СПОГАДИ ІВАНА Кіндрата.
Народився в 1923 р, доктор медицини, Рочестер, США.
«У червні 1941 р я жив у студентському гуртожитку по вул. Скарбківський, 10 у Львові. 29 червня наблизилися війська Вермахту, в місті була паніка і безлад. Залишалися війська особливого призначення НКВС.
Знайомий, що жив навпроти в’язниці по вул. Лонцького, розповів, що в ніч з 28 червня чув звідти глухі постріли і божевільні крики. Ми, 4 студенти, вирушили на розвідку. Замуровані тепер і закриті тоді тюремні ворота підірвали зв’язкою гранат.
Перед входом у двір побачили 8 мертвих чоловіків і жінок, біля стіни – ще дві жінки, ще живі, але закривавлені і в несвідомому стані. Надалі з’ясувалося, що це були не в’язні, а наймані робітники, яких знищили останніми, як свідків кривавого злочину. Обидві жінки незабаром померли. Убиті всі десятеро вони були вбиті уколами багнетів, дехто мав по безлічі ран в грудях і живтах.
Знадвору двері вели до великого приміщення, з горою трупів аж під стелю. Нижні були ще теплі. Вік жертв – між 15 і 60 роками, але переважна більшість 20-35 років. Лежали в різних позах, з відкритими очима і з масками жаху на обличчях. Між ними чимало жінок.
На лівій стіні були розп’яті троє чоловіків, ледь покритих одягом з плечей, з відрізаними статевими членами. Під ними на підлозі, в напівсидячих похилих позах – дві черниці, з тими органами в роті.
Виявлені нами жертви енкаведистського садизму були вбиті пострілами в рот або в потилицю. Але ще більше були заколоті багнетами в живіт. Одні – голі, або майже голі, інші – в порядному вуличному платті. Один був у краватці, напевно, тільки що заарештований.
З центрального приміщення, затопленого калюжами крові, вели два коридори. Я пішов направо, в надії відшукати живих. Перша камера: на вбитому в стіну гаку повішена на шнурі людина у військових штанях і чоботях. Його зріст вище того гака. На стіні видряпаний напис: «Хай живе вільна Росія». Жертва – майор радянської авіації.
До однієї з таких камер важко було підступитися. По той бік дверей – кілька тіл, що припали обличчям до щілини дверей. Догоряли залишки отруйного газу – запах тухлих яєць.
У наступній камері – дві дуже молоді і навіть після смерті красиві жінки, задушені, зі шнурами на шиї. Поруч двоє немовлят з розбитими черепами. На наличнику двері – свіжі плями розбризканого мозку.
Ще один прояв звірства – відрізані пальці, знята ременями шкіра на спинах. Накручували шкіру на палицю поступово, день у день. Закінчували один ремінь – починали другий. Ретельно надрізали скальпелем, стерилізуючи попередні місця, щоб катований не помер передчасно.
…Потрапляю в більше приміщення, зі столом посередині. На столі прив’язаний оголений чоловік з неймовірно скорченим обличчям. Тіло вкрите скляним ковпаком. На животі – рани з дивними дірами. Раптом з дірок вилазять один за іншим кілька щурів. Це – один з багатьох видів катувань енкаведистів. Під ковпак приставлений до живота запускали голодних щурів.
Усе. Сили мене покинули. Здається, втратив за цей час років 12 життя. Втрачаючи свідомість від жаху, вибіг з в’язниці. Ніхто з нас так і не натрапив на живих.
У розбитому магазині беру фотоапарат і повертаюся фотографувати гору трупів, розіп’ятих священика і черницю в головному приміщенні. До камер уже несила вертатися. За тиждень мої фотографії з’явилися в «Краківської вістях», але не всі, деякі були визнані нецензурними. Такі дикі злочини показувати не ризикнули. Пізніше, в 1943 році, я закопав ці фотографії на городі біля рідної хати.
СПОГАДИ МИХАЙЛА МІРУС.
Народився в 1929 р, житель міста Чортків Тернопільської області.
«Почувши, що німці, вступивши в місто, відкрили в’язницю, я, як і інші жителі Чорткова, вирушив туди. Побачене закарбувалося в пам’ять страшною картиною на все життя. Уздовж стін тягнулися акуратно скопані газони клумб з нововисадженими квітами.
На просторому подвір’ї було порожньо. Чоловік і жінка, обоє мертві, були притулені до стіни і підперті кілками, щоб не впали. У нього дітородний орган перетягнутий колючим дротом, у неї також пучок дроту в статевому органі.
На весь простір першого (приміщення – В. Г.) була викопана яма, завалена трупами. Зверху їх присипали тонким шаром землі, видно, що роботу не встигли закінчити. Зверху лежали ще двоє, напевно, виконавці тієї роботи. Там були і лопати.
Обличчя чоловіка було наче спалене чи обшпарене, аж почорніло. Посередині знаходився металевий бак, від якого відходили труби товщиною як рука або ще товстіші. По тих трубах надходив пар і виїдав плоть. Під очима, задушених паром – мішечки. Вух не було, зовсім повідпадали, і носи теж ».
СПОГАДИ ЮЛІАНА Павліва
Народився в с. Нараїв Бережанського району Тернопільської області, 1930 р
“Навесні 1941 року в селі Нараїв, як і в інших місцевостях, були масово арештовані представники місцевої інтелігенції, серед них і моя тітка Іванна, сільська вчителька. У червні 1941 року з 19 заарештованих з нашого села отримали вироки четверо, з них 3 – до кари. Утримували в’язнів у Бережанах.
З початком війни село чекало повернення політв’язнів. Замість цього пішли чутки про страшні катування в тюрмах. У перших числах липня родини відправилися в Бережанську в’язницю на пошуки близьких. Для безпеки жінки взяли і нас, підлітків 10-12 років. Там ми застали гори понівечених трупів у підвалах.
Залиті кров’ю камери і коридори. Кривава стежка вела у двір. Там вже лежали рядами винесені тіла, з обрізаними вухами, носами, почорнілими особами. Через липневої спеки стояв страшний сморід. Звучали плач, крики розпачу, прокляття.
Тітку Іванну ми знайшли на березі річки Золота Липа, біля замку, який НКВД використовував як катівню. Поруч були ще двоє чоловіків, хтось вже прикрив ковдрою їх голі понівечені тіла. Все тіло тітки від ніг до плечей було вкрите глибокими подряпинами. Вийняли з рота ганчірку – язик вирвано.
Вище зап’ястя – наскрізні рани від ножа, живіт розрізаний від низу грудей, в статевий орган забита пляшка. Ще двоє дівчат з Нараева були замордовані подібним чином. Інші тіла мали не менш страшні сліди знущань: вибиті очі, відрізані статеві органи, обрубані пальці, розтрощені голови.
Місцеві жителі розповіли, що протягом тижня навколо в’язниці ревіли двигуни тракторів, які не могли повністю заглушити крики катованих. Розшукували своїх рідних в основному по одягу. Довго виловлювали тіла і з ріки Золота Липа, куди їх скинули енкаведисти. Кілька кілометрів пливли вони в кривавій воді до греблі в селі Саранчуки, де страшні понівечені трупи виловлювали і ховали селяни. Невпізнаних ховали в загальних могилах. Багато замучених поховано в інших навколишніх селах.
Нараєвці знайшли і поховали 12 закатованих односельців. Тіла ще трьох, засуджених до смертної кари, відшукали пізніше, восени, в закиданій камінням ямі поблизу Бережанського лісу. У одного з них, Павліва Т. Г., були обрубані ноги. Чотирьох так і не знайшли. 15 з 19 убитих політв’язнів села були в віці до 23 років ».
А зараз зверніть увагу на наступне свідчення. Ця «розповідь розстріляного» містить унікальні «кадри» моменту і технології акту імпер-більшовицького злочину. Таких зразків – одиниці. Тому що інші десятки мільйонів жертв замовкли назавжди.
ПОКАЗАННЯ РОЖІЯ МИРОСЛАВА.
Селянин с. Романів Перемишлянського району Львівської області.
«Був червень 1941 У камеру приводили все нових арештантів із сіл Бібереччини. На воротах стояв якийсь наш міліціонер. Десь під вечір, близько шести годин, той міліціонер сказав нам: “Хлопці, ті всі чорти кудись поїхали знову! «А ми йому говоримо: «Так відчини нам двері і випусти! »
Він відповів, що немає ключів, тому що їх забрали з собою енкаведисти. «Можу вам подати якусь палицю, рятуйтеся!» Ми вже хотіли брати лавку в нашій камері, виламувати грати і бігти через вікно.
З нами сидів заарештований адвокат Бібрки Кульчицький. Він говорив: «Люди добрі, так не можна. Це підступ з їх боку, і вони повернуться перш, ніж ми втечемо. Потім буде гірше. Коли ми тут спокійно будемо сидіти, то вони, як повернуться, переконаються, що ми не винні. А як будемо пробувати тікати, то тоді переконаються, що ми мали нечисту совість. Нас, напевно, забрали як заручників, а таких ніхто не має права стріляти. Тому без суду навіть більшовики не мають права карати – я адвокат і знаю їх кодекс!» (Яка наївність чесну, ні в чому не винну людину – В. Г.) Так ми і чекали. Енкаведисти повернулися через дві години.
Повернувшись, вони викликали заарештованих по одному з камер і водили їх у пивну розстрілювати. Був уже вечір. Ми все припали до дверей і слухали, кого викликають. Так повели тоді Королик, – він дуже плакав, коли його вели.
Більше інших просився Микола Дучій. «Товариші, я ж ваш, бідняк, у мене дружина, дитина, пожалійте, не вбивайте мене!» Ті лише сміялися, а один сказав: «ничево, це точно, як зуб вирвати: болить – раз і все!» Потім слухати було з погреба тільки постріли.
Після кількох екзекуцій трійка енкаведистів йшла в «вартівню», ймовірно, пити горілку, тому що, коли прийшли за мною, то від них несло горілкою. У своїй смерті я був упевнений, коли мене викликали. Двоє взяли мене під пахви, а третій з револьвером йшов позаду. Завели мене в пивну. Уже за порогом темної пивної ті два, які вели мене під пахви, пустили, і в ту ж хвилину поклав на моє плече руку задній.
У секунду я якось відчув, що він піднімає свою праву руку, і мені здавалося, що навіть клацнув револьвер. Я на мить повернув голову, щоб побачити, що він хоче робити. Пролунав постріл!
І, як зараз пам’ятаю, що я впав на якісь теплі людські тіла і втратив свідомість. Як довго я лежав без свідомості, я не знав. Потім в темряві я якось оклигав. Мені здалося, що я був в іншому світі, тому що згадав, що мене розстрілювали.
Перше враження було, що у мене дуже оніміли ноги і одна рука. Дуже боліли, аж пекли вони. У роті було повно солоної теплої крові. На мені лежало щось дуже важке. Це тягар я потроху зсунув з себе. Це був труп розстріляного біберецкого адвоката Кульчицького, який нас під вечір переконував не бігти, тому що він знав більшовицькі кодекси. У мене були прострелені обидві щоки, і лежав я на трупах. Хтось в цій купі трупів ще хрипів.
