10 квітня 1941 року посеред ночі до помешкань шести сімей з міста Бучач та сіл Нагірянка і Зелене, що на Тернопільщині, увірвались оперативники НКДБ Кириченко, Величко і Бурлаченко. Провівши обшуки та конфіскувавши речові «докази», вони забрали з собою Федора Атамана, Степана Баранюка, Мирослава Киндибалюка, Михайла Луціва, Онуфрія Федущака та Мирослава Ясиновського.
Вже наступного дня так само затримали Йосипа Огиду, а 30 квітня чекісти прийшли по Захара Савку та Івана Моцика.
Пізніше в обвинувальному висновку оперативники зазначатимуть, що усі ці арешти відбувались поступово: мовляв, Луців під час допиту вказав на Кандибалюка, який в свою чергу згадав про Ясиновського і Баранюка. Тобто затримані нібито «здали» одне одного. Утім, це було брехнею.
Матеріали архівно-слідчої справи говорять про те, що арешт принаймні перших шести молодих чоловіків НКДБ спланував завчасно: дати затримання, а також час допитів не відповідають ланцюжку, який намагались пізніше вибудувати чекісти, бо, наприклад, згідно з документами, допит Ясиновського, якого нібито «здав» Киндибалюк, почався на дві години раніше, ніж допит самого Киндибалюка.
До того ж ордери на арешт щодо перших шістьох затриманих були видані одночасно, без будь-якої перерви, про що окрім однакової дати свідчать послідовні порядкові номери.
Одним із тих дев’яти, кого вночі 10 квітня схопили і звинуватили у підготовці контрреволюційного повстання через приналежність до ОУН, був Онуфрій Федущак. Саме його двоюрідний онук Остап Єднак через понад 75 років знайшов цю архівно-слідчу справу в архіві СБУ та зміг дізнатись подробиці історії, про яку до того знав лише з родинних переказів.
«У нашій родині чомусь дуже довго (не лише за часів СРСР, але й за часів незалежної України) не говорили, що у нас був репресований родич. Моя бабуся Ольга, його рідна сестра, про нього майже не розповідала. І навіть на відкриття пам’ятного монументу розстріляним тернополянам вона їздила сама», – розповідає Єднак.
На момент затримання Онуфрію Федущаку було дев’ятнадцять. Він навчався у 9 класі. Під час допитів хлопець розповів, що до ОУН потрапив випадково, коли одного літнього дня 1940 року зустрів Мирослава Киндибалюка, який і запропонував приєднатися до підпілля. Отримавши псевдо «Рибак» йому наказали відслідковувати у Нагірянці діяльність органів НКДБ та міліції, здійснювані ними арешти, а також контролювати інформацію про місцевих донощиків і симпатиків радянської влади.
Разом з Федущаком чекістами був затриманий і його однокласник, 18-річний Федір Атаман. Слідчому він розповів, що вступив до ОУН у серпні 1940-го. Під псевдо «Петренко» спочатку був зв’язковим, а згодом став станичним у селі Зелене. Одним зі «злочинів», які йому додатково закидали чекісти, було те, що протягом 5 днів на прохання Мирослава Ясиневського Атаман переховував у своїй квартирі повстанця «Плитку».
У 9 класі на момент арешту навчався і 19-річний Мирослав Киндибалюк. Під час обшуку співробітники НКДБ вилучили у нього синьо-жовтий прапор. На допитах хлопець спершу заперечував свою причетність до ОУН, утім, очевидно внаслідок фізичного впливу, різко змінив свої покази, зазначивши, що вступив до організації навесні 1940 року, отримав псевдо «Лебідь» та став станичним у селі Нагірянка.
Вибивали свідчення, як випливає з документів, і зі ще одного затриманого – 18-річного Степана Баранюка, – адже у протоколах допитів так само зафіксована його різка зміна свідчень.
Так, 11 квітня у розмові з представником НКДБ Величком він наголошував, що не є членом ОУН і псевдо йому ніхто не давав, а вже 25 травня зізнався, що долучився до підпілля у липні 1940-го, коли склав присягу оунівця Киндибалюку і став «Чайкою».
Під час допитів чекісти тиснули і на 25-річного Михайла Луціва, який хоч і не заперечував своєї приналежності до Організації українських націоналістів, утім, відмовлявся зізнаватись, чим конкретного в ній займався, стверджуючи, що жодних завдань від Киндибалюка, завдяки якому на початку 1940 року опинився в ОУН і отримав псевдо «Хмара», він не отримував.
Зрештою, очевидно під фізичним впливом з боку чекістів, він розповів, що як член підпілля був зв’язковим та купував медикаменти.
Підготовкою аптечки (зокрема перев’язочних матеріалів) за завданням Федора Атамана мав займатись і 22-річний Іван Моцик, у якого під час арешту вилучили синьо-жовтий прапор. Чекісти закидали молодому чоловікові ще й те, що, «знаючи про існування контрреволюційної організації», він не повідомив про неї місцеві органи влади.
Тим часом його однолітка Йосипа Огиду звинувачували в тому, що будучи в ОУН під псевдо «Дубенко», він брав участь у підпільних зборах та виконував накази місцевого керівництва організації.
Мирославу Ясиновському на момент затримання було 19. У протоколах допиту зафіксовано, що до підпілля він вступив у серпні 1940-го, утім, нібито під примусом. Мовляв, спочатку намагався відмовитись, бо «був лише учнем і мав вчитися», але оунівець «Ворон» пригрозив йому пістолетом і він таки погодився. Згодом, отримавши псевдо «Боян», він виконував роль підрайонного, контролюючи роботу підпілля у чотирьох тернопільських селах: Нагірянці, Звенигороді, Рукомиші та Зеленому.
Єдиним, хто від моменту арешту і протягом усіх допитів не визнавав себе винним та усіляко заперечував свою приналежність до ОУН, був 25-річний Захар Савка (у минулому член «Просвіти»). Слідчому він наголошував, що пропозиції вступити до підпілля відхиляв, адже і так мав роботу та «заробляв на шматок хліба», а ця організація йому «хлібу не могла дати». Утім, це не переконало чекістів.
Чи були насправді усі ці молоді люди запеклими повстанцями? Двоюрідний онук одного з затриманих Остап Єднак сумнівається.
«Це були школярі старших класів. Вони фактично були дітьми. Так, це була свідома молодь, але це були насамперед ще діти. Моїй родині невідомо, чи ці хлопці і справді були радикальними учасниками підпілля, ідейними борцями за незалежність, – каже він. – Гадаю, що у справі все було написано «під копірку», незалежно від того, що хлопці робили і розповідали».
Попереднє «слідство» у справі дев’ятьох юнаків завершилось 15 червня 1941-го. В обвинувальному висновку йшлося, що усі вони звинувачені за двома статтями: 54-2 (підготовка збройного повстання) та 54-11 (участь у контрреволюційній організації). Подальшу долю арештованих мав вирішити обласний суд Тернопільської області. Але цього не сталося.
21 липня 1941 року, керуючись постановою Наркому ВР УРСР, Федора Атамана, Степана Баранюка, Мирослава Кандибалюка, Михайла Луціва, Івана Моцика, Йосипа Огиду, Захара Савку, Онуфрія Федущака та Мирослава Ясиновського розстріляли.
Це сталося майже рівно через місяць після початку німецько-радянської війни. Саме тоді перед СРСР гостро постала проблема переповнених внаслідок активних репресій в’язниць, тож на офіційному рівні її спробували вирішити двома наказами від 23 червня 1941-го. Перший – начальника тюремного управління НКДБ УРСР, капітана держбезпеки Філіппова – передбачав евакуацію в’язнів та містив «План евакуації». У другому – № 2445/М наркома держбезпеки Всеволода Меркулова – йшлося пр терміновий облік усіх радянських арештантів із подальшим розподілом їх на тих, хто підлягав депортації до ГУЛАГу, та тих, кого необхідно було розстріляти (це мали вирішувати місцеві керівники НКДБ).
Саме останній документ вирішив долю дев’ятьох героїв цієї історії. Цікаво, що після закінчення війни вони ще певний час вважались зниклими безвісти і у 1947-му радянські силовики перевіряли інформацію про них, вимагаючи від місцевих сільрад довідки, а також задіюючи для цього своїх агентів.
«Ці покидьки, ця жахлива репресивна система працювала над тим, що навіть якби ці хлопці якимось чином вижили та пройшли війну, їх би все одно рано чи пізно знищили», – зазначає двоюрідний онук репресованого Онуфрія Федущака Остап Єднак.
Виправдали усіх дев’ятьох 24 грудня 1992 року.
«Із матеріалів справи вбачається, що засуджений у насильницьких дія проти мирного населення участі не брав», – йшлося у реабілітаційному висновку кожного з 9 репресованих.
Ця історія – не єдиний приклад того, як жорстокість радянської репресивної машини торкалася не лише цілком дорослих громадян СРСР, але і зовсім юних.
