Але боротьба за права жінок — це все ще величезне поле роботи. І дарування букетів та цукерок або ж підкреслене виявлення особливої уваги та турботи 8-го березня з цим не допомагає. Бо це лише відкидає назад всі успіхи, які довелося досягти під час багаторічної боротьби за гендерну рівність.
Досі є проблеми з рівною оплатою праці між чоловіками та жінками. Досі є проблема «скляної стелі» для жінок в їхніх кар‘єрах.
Все ще стаємо свідками сексизму в інформаційному просторі. Коли об’єктивація не зникає з реклами, а жінки, що є, наприклад, публічними особами, цікавлять медіа спочатку своєю зачіскою, взуттям чи одягом, і лише потім результатами роботи.
Досі роль жінки багато людей бачить передусім як виконання хатніх обов’язків та догляд за дітьми. Водночас жінки стають жертвами насильства в сім’ї, про яке навіть бояться говорити. Реакція значної кількості українців на здавалося б очевидне «ні означає ні» — черговий цьому доказ.
Неодноразово стикаюсь з сексизмом під час виконання обов’язків міністра охорони здоров’я. Дивують запитання — «як ви, така тендітна жінка, все це витримуєте?!» Наче в чоловіків є секретна зброя проти атак невільних радикалів чи вроджена здатність «витримувати» більше ніж жінки.
Кожен передусім — це людина. Характер і здібності якої залежать від зусиль над собою, пріоритетів, цінностей та цілей, які вона собі ставить. І зовсім не від статі.
До речі, подивіться, в яких країнах 8 березня — це державний вихідний Переважно там, де права жінок порушуються найчастіше і де активно намагались (чи досі намагаються) побудувати комунізм. Країн, де права людей і повага до гідності часто лише декларація. І в тому числі в країні, яка кожну можливість поговорити про братськість і спільну культуру, використовує як інструмент у гібридній війні з Україною.
Не лінуйтеся боротися за права жінок і не ігнорувати несправедливість щоденно. Тоді потреба в совєцькій принизливій традиції «дня жінки» відпаде сама собою.
Уляна Супрун
