На кінець 2018 року рівень інфляції в країні 1 700 000%. За історичними рекордами по рівню інфляції Венесуела стала в один ряд з Німеччиною 1919-1923 років (Веймарська республіка) і Зімбабве. Динаміка ВВП в останні кілька років гнітюча: 2016 рік – “мінус” 16,5%, 2017-й – “мінус” 14,0%, 2018 й – “мінус” 18,0%.
Відповідно до проведеного в 2017 році опитування, 8 з 10-ти венесуельців сказали, що стали їсти менше, оскільки вдома немає їжі, а 6 з 10-ти сказали, що лягають спати голодними, оскільки у них немає грошей на їжу. За даними ООН, в 2014-2018 роках з Венесуели виїхало понад 3 млн. осіб.
З одного боку, Венесуела має найбільші у світі розвідані запаси нафти (297 млрд. барелів, за даними Міністерства енергетики США), яка є основним джерелом доходів держбюджету. З іншого боку – в країні традиційно сильні ліві погляди і настрої, які поєднуються з активною антиамериканською риторикою. Зростання світових цін на “чорне золото”, що розпочалося незабаром після приходу до влади У.Чавеса, який боровся за свободу, рівність, соціальну справедливість, призвело до потужного притоку в країну нафтодоларів, чого Венесуела не знала з 1980-х років. Залишалося “з розумом” розпорядитися цим багатством: модернізувати економіку, розвивати існуючі галузі промисловості та створювати нові. Але лівий популіст Чавес вчинив по-іншому. Кілька хвиль націоналізації і реприватизації, які торкнулися практично всього – від нафтопереробки до мобільного зв’язку. “Драконівські заходи” по відношенню до приватного бізнесу. Конфіскація землі у великих землевласників – більше 2 млн. гектарів.
Коли ж світові ціни на нафту почали падати, Венесуела стала занурюватися в економічну кризу. Однак, новий президент Мадуро повністю продовжив курс свого попередника. Щоб не скорочувати витрати в умовах браку коштів від продажу нафти, гроші стали друкувати. Венесуельський болівар почав слабшати, це призвело до зростання цін і збільшення інфляції до мільйонних значень.
Цілком передбачуваний результат, коли при владі в країні знаходяться некомпетентні (військовий Чавес і Мадуро, який не має вищої освіти) популісти вкрай лівого спрямування, які повністю відкидають непорушні закони економіки. Їх головна мета – зберегти владу, яка потрібна виключно для особистого збагачення. Зокрема, дочка екс-президента Чавеса, який заявив, що “бути багатим – це погано”, Марія Габріела володіє активами, розміщеними в банках США і Андорри, на загальну суму майже 4,2 млрд. дол.
Проте, президент Мадуро, як і раніше, користується значною підтримкою в своїй країні. Головним чином – серед незаможних верств населення. Чим менше у венесуельця дохід і рівень освіти, тим активніше він виступає за Мадуро, який паразитує на бідності і неосвіченості людей, які бояться просто не вижити в кризовій ситуації і безпосередньо залежать від влади, яка купує підтримку своєю монополією на розподіл серед населення життєво необхідних товарів.
Є у президента Мадуро підтримка і на міжнародній арені – в особі Китаю і Росії. Позиція Пекіна суто прагматична. По-перше – зацікавленість в постачаннях венесуельської нафти, що знижує залежність від близькосхідних постачальників і вразливих морських маршрутів транспортування через Малаккську протоку. По-друге – зацікавленість в поверненні грошей, які були надані Венесуелі у вигляді кредитів і інвестицій. Ця сума становить 70-80 млрд. дол. Крім цього, в країні присутні відомі китайські гіганти Huawei і ZTE, плюс різний приватний бізнес. Загалом, Китай цікавлять гарантії своїх вкладень і поставки ресурсів. Але навіть у разі, якщо такі гарантії стануть менш очевидними, конфлікт для Китаю неактуальний – він володіє колосальними резервами, що дозволяють йому ризиковані вкладення і можливі провали.
З Росією не так все однозначно. Багато років вона також вкладала кошти в Венесуелу, хоча і в менших обсягах. Йдеться про 17-20 млрд. дол. Втім, навіть можлива втрата цих грошей навряд чи буде вважатися такою вже величезною, враховуючи, які суми за останню чверть століття Росія пробачила своїм боржникам з різних частин світу. Причина, швидше політична і в своєму роді психологічна: глава РФ проектує ситуацію на себе, російському президенту необхідно наочно довести, до яких катастрофічних наслідків може призвести зміна так званої “законно обраної влади”. Навіть, якщо більшість цивілізованих держав визнали вибори такої влади нелегітимними. Навіть, якщо проти цієї влади виступив парламент країни. Навіть, якщо така влада призвела країну до кризи глобального масштабу.
Зрозуміло, що В.Путіну немає ніякого діла до простих венесуельців. Можливо, він навіть зацікавлений у зміщенні президента Мадуро. Але тільки за найбільш трагічним сценарієм, коли в політичне протистояння втрутиться армія, коли громадяни країни почнуть знищувати один одного. Коли проллється людська кров, а жертви будуть обчислюватися десятками тисяч. Тоді росіяни наочно побачать, що не варто робити спроби зміни чинного режиму в своїй країні, отже, президент Путін, який є “єдиним гарантом стабільності”, повинен перебувати при владі якомога довше. Довічно.
Цей підхід, безумовно, застосовується Путіним і до України. Путін ніколи не пробачить нашій країні зміну режиму Януковича (лояльного до господаря Кремля і повністю від нього залежного) в результаті народного протесту. Революція гідності показала, що таке можливе, а це дуже небезпечний прецедент, оскільки російський бунт – безглуздий і нещадний. Отже, Путін вкрай зацікавлений, щоб наша країна не досягла успіхів ні в політичній, ні в економічній сферах. І буде робити все можливе для дестабілізації ситуації в Україні, використовуючи різні методи – військові, зовнішньополітичні, економічні, інформаційні, кібератаки. Миролюбна риторика, що періодично трапляється, не повинна вводити в оману.
Прав був Гете, який стверджував – «лише той гідний щастя і свободи, хто кожен день іде за них на бій». Дуже багато українців розуміють, що економічний і соціальний розвиток нації можливий лише тоді, коли нація складається з індивідуально вільних людей. Ми не можемо повернутися до того стану, в якому нас хоче бачити російський керівник. Росія, як остання імперія світу, буде постійно «відчувати» фантомні болі за своїми втраченими територіями, і завжди буде намагатися відновити над ними контроль. Тому Україна, Білорусь, Середня Азія завжди будуть під загрозою російської агресії.
Нам необхідно реалістично дивитися на історичне минуле, сьогодення, і майбутнє, щоб не мати ілюзій. Єдиним ефективним виходом для України є кардинальне зміцнення обороноздатності країни. Закупівля озброєнь кардинально не допоможе Україні, якщо вона сама не налагодить власне виробництво сучасних озброєнь, благо базис для цього є – військово-промисловий комплекс має серйозний потенціал, кваліфіковані кадри, хорошу наукову базу. До того ж ВПК може стати одним з тригерів розвитку нашої економіки.
Британський історик Тойнбі справедливо вважав, що зовнішньополітичний тиск завжди в історії був однією з головних причин якраз політичного піднесення держав. Держави, які не могли гідно відповісти на такі зовнішні виклики, зникали з політичної карти світу. Як казав Ніцше, «якщо вам судилося піднятися вгору, доведеться вам це зробити на власних ногах». Саме цю філософію Україна повинна сповідувати в своєму економічному, технологічному та інноваційному розвитку для того, щоб зберегти суверенітет і відновити територіальну цілісність. Щоб з цього приводу не вважали в Кремлі …
