Тема становлення суспільного мовника в Україні – не нова. 17 квітня 2014 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України». Відтоді почалися перемовини з європейськими партнерами стосовно розбудови Суспільного. Спочатку йшлося про перетворення в Суспільне Першого Національного, але згодом вирішили реформувати ще й обласні регіональні телерадіокомпанії. Не будемо переповідати завдання Суспільного мовника. Діяльність його регламентується Законом України «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України» та Статутом, у пункті 8 якого йдеться : «Телерадіокомпанію утворено з метою захисту свободи слова в Україні, надання суспільству достовірної та збалансованої інформації про Україну і світ, налагодження громадського діалогу для збільшення суспільної довіри, розвитку громадянської відповідальності, зміцнення української мови та культури, особистості та народу України». Ну як можна після таких заяв не підтримати нового мовника у медіапросторі України? Покладали чималі надії і працівники обласних державних телерадіокомпаній. Ще б пак! Незалежний мовник. Члени правління на численних конференціях і зустрічах обіцяли технічне переоснащення, високі зарплати і незалежність, нові стандарти, словом – працюємо по новому. Але не так сталось, як гадалось. Минуло чотири роки, та регіональні компанії (за винятком окремих) досі працюють на колишньому обладнанні, а новообрані менеджери почали свою роботу зі здачі в оренду студій і кабінетів та відправки до столиці ПТС студій, автомобілів та іншого «непотрібного» обладнання. А ще почали вилучати з ефіру «токсичні» за словами київських колег програми, а натомість впровадили єдину для всіх областей сітку мовлення. Про темники і ставлення до журналістів мова окрема. Величезна кількість столичних менеджерів і «керівничків», пишучи листи із вказівками і помилками, вчили нас, недолугих, як творити справжній потрібний громаді контент. Ну і, звичайно, перша хвиля скорочення працівників. Результат не забарився. Спочатку глядачі ще телефонували і запитували, куди ж поділися їхні улюблені і такі звичні теле- і радіопрограми, далі перестали дзвонити і … дивитися канал. Рейтинги впали. Рекламодавці пішли. Але очільники з «Олівця» переконували: « Головне не рейтинги, а довіра», не задумуючись чомусь, як можна довіряти каналу, якого не дивляться. Результат – година місцевого мовлення. Інші 16 годин заповнені спільним київським контентом, який складається з закуплених старих серіалів і недолугих, а подекуди навіть чудернацьких програм, які керівництво центрального офісу вважає крутими проєктами. А на критику відмовка одна – хронічне недофінансування «незалежного мовника», на яке члени правління Суспільного постійно плачуться народним депутатам і європейським партнерам, які (треба віддати їм належне) щедро дофінансовують суспільне дітище грантами. Тепер про те, як виживають з компанії працівників. Їх, як і програми, поділили на «токсичних» і «своїх». І залежав цей поділ аж ніяк не від професійної майстерності чи трудового законодавства, а від симпатій продюсера філії. «Свої» увійшли до основного штатного розпису, інші чекали своєї подальшої участі. Вони згодом також увійшли до вже єдиної штатки, але у складі іншого «відділу виробництва тематичного та національного контенту». І ось 7 грудня 2020 року цим людям почали повідомляти про зміну істотних умов праці. А змінили їх так, що журналістам запропонували стати «…оброблювачами інформаційного матеріалу». Кваліфікаційні вимоги до такої професії – загальна середняосвіта, або профтехосвіта без вимоги стажу роботи. Ось така «вишенька на торті» прикінцевих «реформ» Суспільного мовника. Зазначимо, на фінансування Суспільного у наступному році правління вимагає в Уряду більше двох мільярдів гривень. Це при тому, що виробництво нових проєктів буде віддано стороннім виробникам. Уже почалися пітчинги. Для чого це зроблено? Риторичне питання…Ось такий шлях реформ на Суспільному протягом чотирьох років. Поки що продовжують знищувати ТБ і радіо, а заодно і журналістів з багаторічним досвідом роботи, якісною освітою та принципами, без яких, на нашу думку, у цій професії робити нічого! Саме ми- журналісти, які віддали роботі на ТБ і радіо понад 20 років, нині стали «сакральними жертвами», яким пропонують роботу «оброблювачів інформаційного матерілу», або… на вихід! Тобто нам пропонують технічну посаду, головна кваліфікаційна вимога до якої- диплом ПТУ, або загальна середня освіта. До чого ми дожилися?! І все це ганьбисько за гроші платників податків, бо фінансується суспільне мовлення з держбюджету. Про ейджизм, булінг, та інші приховані методи цькувань та витурювання з професії, даруйте, просто встидно говорити. Як і соромно за нещодавній інцидент, що трапився в Івано-Франківській філії Суспільного, де СБУ затримало менеджерку на хабарі. За офіційною інформацією вона брала гроші за преміювання та надбавки до зарплати окремим працівникам. Невже це і є репутація суспільного мовлення України?Але журналісти– не оброблювачі! Ми маємо право займатися улюблено справою, маємо свою професійну та людську гідність. Але у нас хочуть забрати усе разом! Не дозволимо!
З повагою, журналісти UA: Тернопіль:
заслужена журналістка України-Лариса Михальська, Анжела Шова, Світлана Лазорик, Юрій Луговий, Оксана Цвик.
Підписуйтесь на наш ТЕЛЕГРАМ-КАНАЛ
Долучайтесь до нашої групи у Вайбері
Ми в Instagram
Наша сторінка в facebook
Ми у whatsapp
