Мама, уявляєш – вчителька в класі, розмовляючи з учнем стала на коліна

Тут у Великобританії я постійно спостерігаю сором’язливість українців (іноді, правда навпаки – зухвалість).

Протягом життя я часто відчувала сором.

Сором за те, що я дівчинка.

Згадую… Це було яскраве потрясіння – коли в 5 років мене обступили 4 старших брати і змусили зняти трусики, бо вони хотіли побачити чим відрізняється дівоче тіло від хлопчачого. Багато років в дорослому житті мені довелося «лікуватися» від цього непростого досвіду в дитинстві, поки я нарешті змогла прийняти своє тіло і зрозуміти, що воно прекрасне.

Сором за те, що я не вивчила урок в школі. Все життя мені сниться сон, як мене викликають до дошки, а я не знаю того, що запитують.

Сором за те, що я розлучилася. В моїй голові назавжди засіли мамині слова «розлучену жінку не приймають в суспільстві».

Сором за сказану дурницю, за дірку на колготках, за те, що впала чи за те, що не змогла…

Зараз Боженька дав мені тимчасове перебування в Уельсі. Це країна, яка допомагає розчинитися моєму сорому, здобути нову силу, сформувати нові цінності.

Як наше суспільство, наша освіта, культура формує в людей це почуття сорому?

Ми зростаємо на оцінювані, на порівняні, на стремлінні до видуманих ідеалів.

У валійській школі не ставлять оцінок (11 клас). Моя доця ніяк ще не може прийняти, що учні навчаються не для оцінки, а просто, щоб володіти знаннями.

На фото: Наш вчитель на курсах з англійської. Коли він говорить до учнів, стає на коліно. Щоб очі в очі, і головне – щоб бути на рівних.

Таня Могилецька в місті Tenby, Pembrokeshire.