Мені якось в одному із розбомблених сіл Харківщини трапився знищений будинок і ікони з рушниками в болоті, в бруді, пошматовані, які від вибуху кинуло метрів на два від будинку. Оті рушники подерті і обгорілі – один з моїх найболючіших образів цієї війни. То ще був час, коли не варто було там зупинятися, та й ми поспішали. Але я довго довго визирала з вікна машини, поки сіра пляма рушника не зникла в далині.
Загиблі, поранені, зруйноване життя, важко в таких умовах думати про рушники чи музеї. Але все ж, кількість зруйнованих музеїв, краєзнавчих кутків, поодиноких артефактів, як от придорожні хрести, наприклад, сотні лише за рік війни. А від 14 року, сотні тисяч знищених зразків української культури, вкрадених також достатньо, втрачених для України, в будь якому випадку.
Усе це про наших ворогів.
Але як бути з внутрішнім нищительством?
Навіть до початку війни окремі типи української автентики, як от сорочки з певних регіонів, рушники, хатнє приладдя були майже повністю втрачені через історичні особливості регіонів, недоброчесних продавців- перекупників і покупців, через загальний ажіотаж довкола української автентики. Хтрсь скаже – популярність українського це ж класно, я відповім, що не зовсім. Бо коли з’являється захоплення чи мода на давній текстиль, а розуміння цінности ( не лише матеріальної), вартости і вичерпувпности ( що важливо) немає, то все закінчується тим, що давні зразки сорочок, килимів, рушників йдуть на якісь ужиткові речі, в кращому випадку просто носяться, в гіршому – ріжуться на ляльок мотанок, аксесуари, чи якісь псевдо новомодні витвори.
Мені вже дорікали тим, що я недолюблюю якихось «майстрів/инь» особисто, тому шкоджу їх бізнесус, що я просто погана і вредна людина, що проти популяризації українського і надання нового дихання «непотребу» і «старому мотлоху».
Цими останніми поняттями називають давній текстиль, наприклад, поношений часом, який, мовляв, оживає, якщо його покромсати і переообитиина якусь типу модну ( хоч, насправді, зовсім ні) уйню. Ні, не оживає.
Так от, ще раз на пальцях:
– українську автентику, а сюди ми віднесемо згрубша усе, що створене не вашим поколінням – не варто носити, переробляти, »осучаснювати» чи давати це робити комусь іншому. Пояснюю. Скажімо, умовна сорочка моєї бабусі, вона її вишила, вона її власність. Вона єдина, хто має право робити з нею усе, що хоче. Я чи моя мама, не маємо такого права.
– людей і себе потрібно вчити. Коли умовна бабуся, власниця сорочки, хоче спалити свої сорочки чи рушники, або постелити курам – варто пояснити, чому їх шкода, чому не слід їх нищити і в чому їх цінність. Почитайте про нашу традиційну народну культуру і про те, скільки її знищено. Подумайте, чи ви хочете нести відповідальність за втрачений для історії рушник, елемент одягу чи килим, бо ви вирішили з нього зробити аплікацію. Розповідайте друзям і знайомим, чому не слід нищити щось давнє, що не ти створив/ла і підтрмувати тих, хто це робить ( псевдо дизайнерів, скажімо);
– так, не усе давнє має цінність і є унікальним. Згідна. Ви ж мабуть знаєте походження, роки, автора, знаєте специфіку локального одягу і те, які його елементи особливо цінні? Якщо ваша відповідь «нєєєє» то не чіпайте і іншим не дозволяйте.
– автентика – тобто, кажучи простою мовою, старі речі – вічні ( якщо їх не чіпати нефахівцям), а перероблені, перешматовані речі, навіть якщо супер модні ( в окремих колах) тепер, стануть неактуальними завтра. Або ще сьогодні ввечері. В цивілізованому світі народне мистецтво і культура є охоронними, існує охоронне законодавство, і просто купувати- перепродувати шматувати певні давні речі це карна справа. Або якщо навіть не карна, то тягне за собою суспільнмй осуд. Як це?) От зустріну вас у перешитій і переробленій борщівці на Великдень – зрозумієте як.
А якщо дуже серйозно, подумайте, будь ласка, що в гонитві за мінливою модою формується попит і пропозиція на нищення українського народного одягу. Якого і так мало, який винищений війнами, голодоморами разом зі своїми власниками. Який подовжує нищити і розкрадати ворог сьогодні.
Будь ласочка, давайте не будемо йому допомагати, давайте не будемо нищити свою культуру, культуру наших предків своїми руками, бо не буде що показати нащадкам.
Ні, я не перебільшую, на жаль.
На фото- «витвори» одніє дезігнерки, яка лише в цих конкретних виробах знищила кілька автентичних речей і рушник з придорожньої каплички на Київщині, розстріляної впритул окупантами в березні 2022.
Різниця між ними в тому, що отой рушник ще можна врятувати, а пошматовані дезігнеркою аплікації вже ні.
Пісі. Питання смаку не обговорюю, у кожного свої збочення. Те, що комусь подобається має право на існування… якщо тільки це не є нищенням культурного спадку.
