На шостому місяці окупації половина молодиць з животами
Річ у тім, що рашисти розглядають українську жінку, як свій трофей на захопленій території. А з «трофеєм» можна робити що завгодно. А ще, як цинічно це не звучить, заохочується «запліднення» українок кацапськими нащадками: так би мовити, на майбутнє, коли вони тут стануть повноправними хазяями. До слова, серед населення тих областей України, де російську пропаганду десятиліттями закачували людям у мозок за допомогою телебачення, багато хто свідомо чекав на «визволителів». І ось вони прийшли, повідомляє Вісник К
– Є села на Херсонщині, що були довго окуповані, – ділиться своїми спостереженнями військовий лікар Олександр Страх. – Дев’ять місяців – то довго, досить довго, щоб не почати контактувати з окупантами. І ось ситуація. Велике село С. майже в сірій зоні, забите ворожими військами. Настрої у місцевих жителів різні, але основна маса надіється на швидке звільнення їх українськими військами. Та з кожним днем надія згасає. А життя йде своїм шляхом – людям треба їсти, пити, працювати і, врешті, займатись… сексом. І вони займались. Та так, що на шостому місяці окупації половина сільських молодиць вже ходила з животами. І тут відбувається наступ Збройних сил України. Рашисти кидають позиції, залишають село. Про делікатну проблему вагітних жінок знають усі – і наші, і вороги. Що робити? Є інформація, що між командирами підрозділів з обох сторін навіть «нарада» відбулась із цього приводу. Вирішили так: хто хоче – відходить з військами окупанта, хоча ніякого «пансіону» для таких жінок не передбачалося – статус у них був відсутній: ні вони, ні їхня новонароджена дитина нікому там не потрібні. Тож поїхали до росії на свій страх і ризик. Але більшість лишилась і чекала ЗСУ – з маленьким окупантом в утробі чи вже з ним на руках. Зайшли наші. Зайшли співробітники СБУ та поліції. Поспілкувалися. Накатали якісь протоколи і все. Бо найчастішою була версія про зґвалтування. Хоча місцеві поза свідченнями розповідали про зовсім інші мотиви «потерпілих».
Що робити вагітним від кацапів?
На сьогодні деякі «квіточки війни» тут вже вимовляють перше слово. І то – «мама», бо свого тата вони ніколи не побачать. Звісно, такі мами згодом винайдуть якусь версію, щоб пояснити сину чи доньці зникнення «тата» і хто він такий насправді. Але, без сумніву, знайдуться ті, хто розтлумачить дитині, звідки вона насправді взялася на світ білий, проллють світло на її походження. І з цим їй жити. Швидше за все, несолодке це буде життя.
Що ж пропонується для вирішення такої делікатної, але надзвичайно важливої проблеми.
– Вихід один, – вважає Олександр Страх, – це переміщення таких сімей до нового оточення, створення для них нової життєвої «легенди». Але сільським людям не так просто приймати такі рішення. Якщо з міст, аби не потрапити під окупацію, виїхало понад 50 відсотків населення, то із сіл всього 10. Дуже ми зрослися зі своїми хатами і землею, що нас годує. І якщо зараз, під час активних бойових дій, акценти суспільства прикуті до подій на фронті, то після Перемоги всі ці соціальні «гріхи» вилізуть назовні зі всіх щілин. І то буде велика проблема.
Варто нагадати, що у Німеччині після заходу туди радянських військ у 1945 році прокотилась хвиля самогубств серед німецьких жінок, зґвалтованих «переможцями» (до речі, у польському Гданську є ганебний пам’ятник радянському «визволителю», що ґвалтує свою жертву). Тож багато німкень не змогли з цим жити, бо розуміли, як суспільство поставиться до їхнього «морального падіння», хоча вини жінок у цьому зовсім не було. А що скаже українське суспільство жінкам, що оступилися, та їхнім дітям з проблемним (та ще й яким) корінням? Можливо, вихід такий: треба прийняти їх, як своїх, перегорнути цю темну сторінку нашої історії, зважити на страшні обставини політики російських окупантів на теренах України під час окупації. Бо, як не крути, а це наші жінки, наші громадянки, їм жити серед нас.
Михайлина БЛАВАТ
