Майже одночасно мережу заполонили два відео, два виступи українських зірок: Вєркі Сердючки і Христини Соловій.
Перша кланялася на сцені росіянам, друга — закликала українців гордитися назвою свого міста.
Що спільного у цих двох виступах?
Обидва перформанси завірусилися мережею та не змогли залишити нікого байдужими: ними або захоплюються, або щиро обурюються.
У решті між цими виступами, як і між виконавицями — величезна прірва.
Не даючи оцінок конкретним персоналіям, я б хотіла розглянути ці два виступи як явища, що уособлюють наш український шоу-бізнес сьогодні — на третьому році повномасштабної та на одинадцятому році війни з Росією.
Перше явище: Вєрка Сердючка, яка виступає на фестивалі Лайми Вайкуле у Юрмалі, помічає серед глядачів російську співачку Аллу Пугачову, вклоняється їй та починає співати «я хочу увідєть нєбо, голубоє, голубоє».
Друге явище: Христина Соловій, яка під час виступу в Чорноморську (Одеської області) запитує у глядачів, як раніше називалося їхнє місто (до 2016 року місто називалося Іллічівськ) та каже, що та стара назва «повна хуйня».
Обурення в соцмережах викликають обидва явища: перше — за поклони росіянам, друге — за некоректні висловлювання.
Виникає цілком легітимне питання, що краще: кланятися росіянам на фестивалі для переважної більшості росіян, наспівувати совєтскіх пісень, зате «виражатися коректно», — чи співати в Україні для українців та засуджувати совєтскіє назви українських міст, проте «некоректно»?
Так як оцінок я тут не даю, на це питання кожен відповість собі сам.
Але мені, чомусь, згадалася історія про русскій воєнний корабль, що його український захисник послав саме «нахуй», а не в «голубоє морє», як співається в тій самій пісні Пугачової.
Вєрка Сердючка і Христина Соловій як явища — це два різні покоління українців, які зростали, формувалися, робили кар’єру в одній країні — Україні, але у різних часових вимірах, культурних просторах та бізнес моделях.
Очевидно, що Вєрка Сердючка — це образ «смєшного малороса» (під оптикою Росії) та зросійщеного українця, який з дитинства мріяв «покоріть Москву» (під оптикою України). Й, до слова, без допомоги/схвалення/підтримки Пугачової, «покоріть большую сцену» (тим паче українцю) у часи російської культурно-економічної експансії — було неможливою місією. Навіть ті українці, які поїхали за рублями вже у 2000-ні (Потап з Настею, Лобода, Барскіх тощо), завдячують Пугачовій та готові будуть завжди їй вклонитися зі сцени, або поза сценою.
Христина Соловій — це образ українки, яка вклоняється не росіянам в Юрмалі, а українським воїнам, виступаючи для них на передовій.
Сердючка — продовжує співати російською мовою, Соловій — ніколи в своєму житті не співала російською мовою.
Одна продовжує шукати «хороших росіян», інша — показує українцям, чого ми гідні та наскільки самодостатні.
Очевидно, що між цими двома зірками як явищами та їхніми підходами до висловлювань — прірва.
Поза тим, це не має розділяти українців. Це має породжувати питання і відповіді. Це має породжувати здоровий дискурс.
Ким хочете бути ви? В якій країні хочете жити? Як ви себе ідентифікуєте? Яка ваша роль у цій війні?
Українська чи російська? Юрмала або Чорноморськ? Поклон «хорошим» росіянам чи українським воїнам? Співати «голубоє нєбо» чи казати, що Ільічьовск — то «повна хуйня»?
Час визначатися і відповідати собі на ці питання.
Я собі відповіла.
Немає напівтонів під час війни на знищення. Немає для українців так званих хороших росіян.
Не має бути ноги російського окупанта на українських територіях, якщо ми не хочемо втратити державність.
Не має бути російської мови в українському публічному просторі, якщо ми не бажаємо повернення російської мовно-культурної окупації.
Нахуй — русскій воєнний корабль. Нахуй — голубоє нєбо. Нахуй — Ільічьовск.
І нахуй, даруйте, коректність, доки мене, мій народ, мою ідентичність, мою мову, мою культуру і мою країну росіяни намагаються знищити під нуль.
І Слава Україні! 🇺🇦
Oksana Bailo
