«Кожного разу, коли ви будете казати про вєлікій срускій балєт, я буду розказувати вам історію неодноразово зґвалтованої на очах у батьків, а потім викраденої російськими нелюдами молодої вчительки з Броварів. Про десятки, а може й сотні зґвалтованих українських жінок. Часто на очах у дітей.
Про 15-16 річних дівчаток з Бородянки, які зазнали страшного насилля кадирівцями.
Про тіла п’ятьох зґвалтованих молодих дівчат, вбитих і залишених прямо на дорозі. Про оце мерзенне «будем тра*ать хохлушек» в перехватах.
Ось що я вам скажу у відповідь про ганімий вєлікій руський балєт.
Кожного разу, коли ви будете мені казати про вєлікіх руських композіторов, я буду вам розказувати історію дівчинки, на очах якої і її маленького брата в маріупольському підвалі не один день помирала їхня мама.
А потім з трупом мертвої мами діти були вимушені і далі ховатися в підвалі від обстрілів.
Про хлопчика з Гостомеля, на очах якого російські солдати застрелили його батька. А потім хотіли вбити і сина, але той вижив.
Про дівчинку, якій вистрілили прямо в обличчя.
Про малюка, який тікав з бабусею в човні. Бабуся втопилася. А хлопчика шукають уже майже місяць. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімих вєліких сруських композіторов.
Кожного разу, коли ви будете казати мені про вєлікую сруськую живопісь, я буду вам розказувати про розстріляних в спину мирних українців в Макарівському районі.
А перед тим, як застрелити, орки зав’язували їм руки. Про сотні трупів на вулицях Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Про братські могили у дворах житлових кварталів. Братські могили мирних мешканців донедавна затишних і безпечних міст. Братські могили. В 21 столітті.
Ось що я вам скажу у відповідь про ганімую вєлікую руськую живопісь.
Кожного разу, коли ви будете мені розказувати про вєлікій срускій тєатр, я буду вам розказувати історію жінки з Броварського району, з будинку якої російські мародери, відступаючи, знімали металочерепицю. Про танки і БТРи «другої армії світу», навантажені по вінця награбованим в українських домівках.
Крадені телефони, планшети, телевізори, пральні машинки, килими, прикраси, пляшки з алкоголем, сковорідки, одяг, іграшки, взуття – все, що траплялось на шляху цим виродкам.
Про те, як діставшись до Білорусі, вони наввипередки відправляли награбоване своїм родинам в сосію.
Про те, як торгували краденим на білоруських базарах. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімий вєлікій руський театр.
Кожного разу, коли ви будете розказувати мені про вєлікоє рускоє кіно, я буду розказувати вам про жорстоко розстріляних коней в конюшнях на Київщині.
Про заморених голодом і спрагою тварин зоопарку в Ясногородці.
Про спалену після вибуху шкіру оленяти.
А тепер максимальне дикунство…
Про вбитого і з’їденого російськими окупантами алабая. Так, алабая. Так, собаки. Так, з’їденої. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімоє вєлікоє срускоє кіно.
Кожного разу, коли ви будете розказувати мені про вєлікую срускую літєратуру, я буду вам розказувати про десятки перехватів розмов російських солдатів з їхніми матерями і дружинами.
Розмов, в яких крім на*уя на нах*ї нічого нема. Розмов, в яких дружини замовляють, що їм вкрасти в українських будинках.
Розмов, де матері сміються, коли синочки розказують, як їхні побатрими гвалтують хохлушек.
І якщо з цих розмов викинути всі мати, в них лишиться хіба що «прівєт» і «пока».
Ось що я вам скажу у відповідь про ганімую вєлікую рускую літєратуру.
Більше нема ніякої вєлікої руської культури, літератури, кіна, живопісі, тєатра і балєта.
Є країна виродків, мародерів, ґвалтівників і убивць. Диких людей, яким нема місця в цивілізованому світі!
А багатостраждальні новоспечені сруські дисиденти в затишних квартирах Берліна, Лондона, Ларнаки, Мілану, Тбілісі, Астани, Відня та інших тимчасових прихистків, хай ідуть за маршрутом руського корабля, гордо несучи в руках вєлікую срускую культуру!»
#OlenaPshenychna (с)
p.s. Якщо можете перекладати і поширювати всіма доступними вам мовами, робіть це. І краще копіюйте, бо цілком можуть забанити. сруські вони ж ще й дуже обідчіві. А всіх не забанять.
