Не чіпай людей після п’ятдесяти. Серйозно. Це не просто покоління – це окрема форма виживання. Міцні, як тижневий хліб, і швидкі, як бабусині капці, що летять у твій бік із точністю бумеранга.
До п’яти років вони вже читали настрій матері по звуку каструлі на плиті. По тому звуку в замку, коли батько відкривав двері, повертаючись додому – тверезий чи п”яний, веселий чи злий… Тотальний піздець пережили…
У сім – мали ключ на шнурку та інструкцію: «Обід у холодильнику, розігрій, але не спали». У дев’ять – варили щось вже, у десять – знали, як закрутити кран і втекти від сусідського пса з відром на голові.
Літо? З ранку до ночі на вулиці.
Без телефонів. Замість вай-фаю – точний маршрут: турнік, річка, кришки від пляшок, і додому в темряві з колінами, схожими на карту бойових дій. І якось вижили.
Коліна латали слиною й листком подорожника і тисячолисника. А як боліло – то чули: «Не відірвалося – значить, не болить». Їли хліб із цукром, пили воду з садового шланга – з таким мікробіомом, якому позаздрив би будь-який йогурт. Алергії не мали. А хто мав – вмер та й на тому сталося… Так вчив совок.
Знають багато способів виведення плям від трави, мастила, крові, болота й чорнила – бо треба було прийти додому «чистим».
І це ще не все. Вони пройшли крізь:
– транзисторне радіо,
– чорно-білий телевізор з дебільною совковою пропагандою, яку вони досі відригують в Незалежній Україні,
– програвач для вінілів,
– магнітофони з котушками і касетами,
– CD-диски й дискмени,
А отримавши водійське посвідчення, їхали на нещасній “Таврії” через усю країну – без готелів, кондиціонера й GPS. Безгрошівя. Ніхто не вчив цінувати своє здоровя, життя, розуміти, що жити треба з комфортом. Бо життя одне. Мали лише дорожній атлас розбитих доріг совка, де вся Україна – на двох сторінках. І доїжджали. Без Google Translate. З дибільною усмішкою. І бутербродом з яйцем у багажнику. І раділи, що не втруїлись.
Це останнє покоління, що пам’ятає світ без інтернету, без зв’язку, без постійної тривоги за заряд батареї. Вони знають різницю між стаціонарним телефоном і тим, що висів на шнурі в коридорі. У них були зошити з рецептами, а не додатки. А про дні народження пам’ятали самі. Або… не приходили.
Це люди, які:
– ремонтують усе ізоляційною стрічкою, скріпкою і плоскогубцями,
– мали один канал по телевізору – і свято вірили – “телевізор сказав”. А те, що там суцільна брехня – розуміли одиниці.
– знали, що «гортати» – це не стрічку, а телефонний довідник,
– і вірили: якщо не береш слухавку – значить просто перетелефонуєш.
Вони – інші. Вони мають емоційний бетон, імунітет з епохи дефіциту й рефлекси, відточені на турніку. Останні справжні ніндзя буденності. Нещасні. Кинуті дежавою на злиденну пенсію без майбутнього.
Не чіпай п’ятдесятирічного. Він бачив більше, прожив глибше і має в кишені м’ятні цукерки, старші за твою дитину. Він пережив дитинство без автокрісла, без шолома і без сонцезахисного крему. Школу – без ноутбука. Молодість – без скролінгу. І не шукає відповідей у Google – бо має інстинкт. Хоч часто і помилковий, особливо в політиці і новинах. Тому вони розуміють світ з позиції сили. Дуже шкода, що в багаьох засрані мозки настільки, що краще їх не чистити – вмре від шоку.
І попри все – в нього більше спогадів, ніж у тебе – фотографій у хмарі.
