Про ритуал, що сильніший за звичку.
Мандруючи Україною останній час, особливо по маленьких східних та південних містечках, я бачив одну й ту саму сцену в десятках маленьких міст. Рівно о 9:00 їхні центральні площі та вулиці завмирали. Водії глушили мотори, виходили з автівок. Пішоходи зупинялися. І на хвилину тиша ставала густішою за будь-який звук. Навіть наша команда одного разу потрапила в неприємну ситуацію – не подивившись на годинник ми запізнювалися на зустріч з адміністрацією міста і не зупинилися на перехресті. Поліція оштрафувала водія.
Коли я повертався до Києва, щоразу в голові стукало питання: а чому не зупиняється центр столиці? Чому серце країни, яке має задавати ритм, піклуватися про чин національної пам’яті та безпеки у цей момент продовжує поспішати, сигналити, бігти у своїх справах? Можливо багато вільного місця на Майдані ще не заповнено прапорцями з іменами загиблих українців та українок? Чи на стіні Михайлівського монастиря ще залишилося місце для нашої буденності поміж фотографіями тих, хто віддав своє життя за спокій на мирних вулицях? 
Звісно я радикалізую та перебільшую. Відповідь завжди ховалася за банальними словами про “незручності”, “трафік”, “міжнародні делегації”. Ніби наша пам’ять – це щось, що можна відкласти на потім, щоб не заважати “поважним” людям, щоб не заважало жити своє життя тим, для кого війна існує дуже далеко.
І ось нарешті крига скресла. Київська військова адміністрація готує наказ щодня о 9:00 перекривати Хрещатик. І це не просто логістичне рішення. Це тектонічний зсув у нашій культурі пам’яті. Ми нарешті починаємо не просто говорити про шану, а вплітати її в тканину міського життя.
Традиції не народжуються з повітря. Вони – результат свідомих зусиль. Дякуючи науковцям з різних країн та різних наукових шкіл ми можемо спертися на дослідження того, як працює цей механізм. І тут хочеться навести кілька важливих для розуміння цього механізму метафор:
Пам’ять – це багаття, яке горить, лише коли біля нього збираються.Французький соціолог Моріс Гальбвакс довів, що пам’ять не живе в голові однієї людини. Вона живе у спільноті, у її ритуалах та розмовах. Коли ми зупиняємо рух на Хрещатику, ми не просто стоїмо. Ми збираємося біля спільного багаття пам’яті, не даючи йому згаснути.
Пам’ять – це ріка, якій потрібне русло.Німецький дослідник Ян Ассман розрізняв пам’ять “комунікативну” (живі спогади, що тривають 3-4 покоління) і “культурну”. Щоб пам’ять не зникла разом з її носіями, їй потрібні інституції – русла, що спрямовують її крізь століття. Щоденна хвилина мовчання в центрі столиці, яка підтверджена перекриттям вулиць, не стане на другий день таким руслом, але вона може сформувати передумови для роботи тим, хто спроможний витесати таке русло в камені міського ландшафту.
Пам’ять входить у тіло.Британський антрополог Пол Коннертон писав, що найміцніші ритуали – тілесні. Ми пам’ятаємо не лише розумом, а й тілом. Коли водій тисне на гальма, коли пішохід зупиняє крок, коли місто фізично завмирає – пам’ять стає м’язовим рефлексом. Це вже не просто думка, це дія. Це наша “м’язова пам’ять” гідності. Ми можемо це пригадати в своєму власному житті, коли ми повертаємося додому після років мандрівок – що ми робимо коли входимо в коридор, на кухню…
Хрещатик як місце сили.Історик П’єр Нора ввів поняття lieux de mémoire – “місця пам’яті”. Це не просто локації, а простори, де конденсується сенс нації. О 9:00 ранку Хрещатик на одну хвилину перестає бути просто вулицею. Він стає храмом просто неба. Місцем, де ми всі разом творимо живий меморіал. На жаль, російська агресія вже багато чого зробила, щоб Майдан перетворився на такий храм. В лютому 2014 року, а потім і в лютому 2022 року сталося все для того, щоб уявити собі радісне безтурботне святкування просто неба на Майдані якогось свята просто стало неможливо.
Навіщо це все?
Це не про форму, а про суть. Київ нарешті синхронізує свій пульс із усією країною – від маленького містечка на заході до прифронтового села на сході. Ми показуємо гостям, іноземцям, а головне – самим собі, що є речі, важливіші за поспіх.
Це виховання. Спочатку це буде просто звичка. Потім вона може перерости в традицію. А традиція сформує ідентичність – ідентичність людей, які знають ціну свободи.
І не потрібно тут говорити, що у нас і так все добре з ідентичністю і багатьом це не потрібно для її формування. Ідентичність – це завжди процес. І в кожній хвилині мовчання є простір для її поступу.
Тому, коли наступного разу о 9:00 ви опинитеся в центрі міста, і рух зупиниться:
Якщо ви за кермом – вимкніть музику. Це хвилина не для розваг, а для власних думок. Думок про тих, кого нема з нами – наших близьких, друзів, знайомих. Думок про те, що я сьогодні зможу зробити, щоб трохи швидше наблизити перемогу. Думок про те, що я можу зробити можливого і… неможливого, щоб вона прийшла в мою країну, в моє місто. Якщо ви пішохід – зупиніться. Зніміть навушники й капелюх думок. Встаньте, подивіться куди завгодно, але головне – у себе. Знайдіть для себе точку опори і від неї вибудуйте своє спасибі тим, пам’ять кого ми шануємо в цю хвилину мовчання. Якщо ви з дітьми – поясніть їм, чому все місто замовкло. Це найкращий урок історії, який не прочитаєш у книжці. Коли Дарій був в готелі кілька днів назад і по телевізору розпочалася хвилина мовчання – 6-річна дитина встала як дорослий і уважно серйозно мовчки прислухалася до себе. Він навчився цьому в своїй школі.Ця хвилина тиші – не пауза. Це найважливіше слово, яке столиця може промовляти щодня. Мовчки.
