Моїй донечці зараз два роки і чотири місяці. Вона тільки починає говорити, і я ловлю себе на думці: українська мова — це щось значно більше, ніж просто слова, які ми вчимо за підручником.
Вона живе в нас від природи.
Мене вражає, що дитина часто придумує власні слова. І ці слова — не чужі, не кальковані, не «суржикові». Вони звучать так, ніби їх витягли зі старих пісень чи давніх українських діалектів. Ми так не говоримо в родині. Вона цього не чує в садочку. Вона точно не чує цього на вулиці нашого змосковщеного Києва. Але вони народжуються в її мовленні, наче з глибин пам’яті роду.
Таких перлів безліч, що я взявся їх потроху записувати: осьо, сей, отею, хоха і безліч іншого.
Наприклад, я вчу її казати «татусь», а не «папа» і вона називає мене – «татКО».
Ми не навчали її кличних відмінків, але вона інтуїтивно сама це робить!
Взагалі придумує закінчення, які ми не вчили: мамуНЯ, мамусю, мамуська. Якщо є «Мамою», то є і «Татою»😄
В дитячій голівці якщо є «татко» — то природно з’являється і «маТКО!». 😂
Ми сміємося, але ж «матко» — це архаїчне українське слово, яке зустрічається в нашій давній мові.
Важко вимовити чуже запозичиння «шкарпетки»?! Доня придумала собі слово — «наноськи».
Так само — замість «стрибати» вона може сказати якусь діалектну форму «цибати».
Здавалось придумала «таляпатись». Смішно? Де вона це взяла?! Та це цілком питомі українські форми, які десь ще можна почути в глибинних селах чи в діалектах, де досі є всякі «купці-ляпці-таляпці».
Ось вона, жива українська мова!
Не вигадана у канцеляріях, не нормована під «правильність», а така, що сама проростає в дитячій уяві. І це найкращий доказ, що наша мова — як кров, як гени. Вона проривається крізь усі геноциди, заборони й колоніальні травми.
Тому наше завдання дуже просте й водночас відповідальне — не передавати дітям наші колоніальні травми. Не пісочити дітей у меншовартісному дусі: «це не так говориться», «так ніхто не каже». Не обламувати їм крил.
Бо, можливо, саме їхні кумедні дитячі слова — це голос незнищенної української, яка говорить через них.
Україна — жива. Народ — незнищенний. І коли з дитячих уст знову й знову народжуються наша мова — ми маємо майбутнє.
