…ти народжуєшся десь у 1896-му році.
У сім’ї 8-9 дітей, і суворий батько, який не нехтує фізичними покараннями. Навколо коні, гній, газові лампи. Медицина відсутня як така, жінки та переважна більшість довкола тебе не вміють читати та писати. Благо, батько не зовсім злиденний, і влаштував тебе в якусь приватну протестантську чи католицьку школу. Тебе там б’ють різками, однокласники жартують один над одним у стилі занурити головою в гній корови, ти гартуєшся.
Тільки ти закінчуєш школу, тебе мобілізували та відправили на фронт. Починається The Great War, як іі тоді називали. Вона ж через десятиліття стане WWI. Попереду чотири роки безпросвітного та непроглядного пекла. Смердючі окопи, огидна їжа, антисанітарія, воші, смерть від будь-якого поранення, довкола літають снаряди та ошметки тіл.
Окопне місиво з гівна та крові по коліно, атаки хлором, перші авіанальоти та перші танки на полі бою. Чотири роки жахливої м’ясорубки. Тобі відносно щастить. Тричі ти потрапляєш у госпіталь якраз до того, як твій взвод обнулюється наступної ночі. Везунчик.
За час служби ти довів свою компетентність, отримав кілька підвищень і вперся в стелю через відсутність освіти. Контужений із ПТСР, переживши парочку запалень легень і легких поранень, ти повертаєшся додому. Починається епідемія іспанського грипу. Люди дохнуть, як мухи, від хвороби вмирає ще більше, ніж померло на фронті.
В звʼязку з тим, що , окрім як тримати гармату, ти нічого не вмієш, ти йдеш у військову академію. Поки ти вчишся, за вікном змінюється світ. З’являються перші серійні авто,
вулиці переходять на електрику, з’являється регулярне радіомовлення. Ревучі двадцяті.
Ревучі у всіх сенсах: світ навколо тебе шалено трясе. Нескінченні протести, комуністи, націоналісти, революції. До влади то тут, то там приходять запеклі головорізи.
Поширення радіо, а потім поява перших ТБ робить людей шаленими і веденими,
маси лихоманить від нескінченної сверблячки. Сутички, колотнечі, вибори-перевибори – все навколо ходить по лезу ножа. Потім розпочинається Велика Депресія. Настає жахлива економічна криза, чверть людей втрачає роботу. Цілі квартали в містах перетворюються на гетто без опалення, де люди спалюють сміття та меблі у сміттєвих баках, щоб зігрітися.
Гіперінфляція з’їдає мізерну зарплату кадрового офіцера. Але вона хоч би в тебе є.
Від економічної хтоні, до влади у Німеччині приходять нацисти, в Італії – фашисти.
Японія вторгається до Китаю та окупує його. ЗМІ наповнюються чутками про звірства СРСР і Сталіна, хоча їм ніхто й не вірить. Інтелігенція йде у відвертий комунізм, армія та політики — у націоналізм. Іскри вже витають у повітрі. У світі пахне порохом. Гряде Громадянська війна в Іспанії. Потім анексія Судет у Чехословаччині, аншлюс Австрії. Починається Друга світова війна. Ось уже ти – старший офіцер, сидиш у прифронтовій “ставці” і відправляєш своїх же дітей на смерть. Усі троє твоїх синів в армії там, де був ти. Звичайні “штурмовики”.
Слідують нескінченні 6 років найжорстокішої, нечуваної та нелюдської м’ясорубки, яку міг уявити світ. Рахунок жертв іде на мільйони, мирні жителі – витратний матеріал.
Вигляд повішених, розпоротих , згвалтованих, з розколотими черепами на узбіччі людей, вже стає звичним. Спалені села та міста, руїни, усіяні трупами поля, червоні від крові річки.
Європа лежить в абсолютних руїнах, у тилу — картки та квоти, бо на фронт іде все.
Коли ви починаєте перемагати та звільняєте перші концтабори – світ пливе під ногами.
Ти не можеш повірити, що таке можливе, що це по-справжньому.
Диван зі кістяка кісток, обтягнутий людською шкірою тобі сниться до кінця днів.
Двоє з трьох твоїх синів гинуть, дружина помирає 1943-го від туберкульозу,
але тебе не відпускають на похорон. Війна закінчується ядерним ударом по Японії.
Ось тобі 55 років, осінь 1945 року. Вже поважний генерал, герой двох воєн,
ти вхожий у високі кабінети, де точаться нескінченні суперечки лише про одне:
як нам більше цього не допустити? Відповіддю стає одне слово – інститути.
Щоб світ не палав, він має бути пов’язаним. Замість стирання в пилюку Німеччини та Японії, ви вирішуєте дати їм Конституцію та гроші на відновлення.
Замість високого паркану і “ви нам винні” — інвестиції та кредити.
По всьому світу зароджуються союзи, альянси та зв’язки.
На горизонті маячить жахлива Червона Загроза, ви посилюєте кооперацію, зв’язки та торгівлю. Поява ядерної зброї змінює рівняння — тепер переможців не буде,
наступати нема особливого сенсу. Твоє керівництво, надивившись разом з тобою на кишки та гівно, перейменовує свій Department у мирне русло: Department of Defense.
Для тих, хто з Великого Покоління пройшов з тобою все це гівно,
побував у окопах Першої світової, щоб потім посилати своїх дітей помирати у Другій,
у цьому рішенні не було нічого екстраординарного. Навпаки, втомлені кістки і картини пекла шепотіли тільки одне: вистачить з нас wars. Тільки, щоб через 80 років клінічний довбо*об, який ще навіть не народився поки йшла WW2, назвав це “воукізмом”.
Найстрашніша трагедія нашого покоління полягає в тому,
що божевільні діди, які народилися після 1945,
застали наймирніший час в історії, і навіть рушниці в руці особливо не тримали;
що це покоління вирішило: війни це не страшно.
Війни у їхній свідомості це стильно, модно та молодіжно.
Ліки від зморшок. Це покоління забуло уроки тих самих “дідів, які воювали”,
які їх же й вирощували своїми скаліченими руками.
Щоб їхні діти назвали своїх батьків “woke” скигликами, повертаючись “до історичного коріння”.
O tempora, o mores!
Олена Тяпка.
Яка ж молодець Алла Пугачова для російської пропаганди
