Знайоме відчуття, коли дивишся на своїх однолітків і думаєш:
«Невже і я виглядаю так само? Та ну, не може бути!»
Якщо так, тоді ця історія точно для вас.
Чекала я якось своєї черги в нового стоматолога й помітила диплом на стіні. Прізвище видалося знайомим — згадала високого вродливого хлопця, з яким ми колись сиділи за однією партою. Але щойно зайшла в кабінет — думка розсипалася: переді мною сидів сивий чоловік із глибокими зморшками та лисиною. «Надто старий, щоби бути моїм однокласником», — вирішила я.
Після огляду все ж поцікавилася, яку школу він закінчив.
— Сто восьму, — відповів.
— А в якому році? — уточнюю.
— У 1988-му. А що?
— Та ви ж з мого класу! — вигукнула я.
Він пильно подивився на мене й спокійно запитав:
— Справді? А який предмет ви у нас викладали?
Найстрашніша трагедія нашого покоління полягає в тому, що божевільні діди, які народилися після 1945, застали наймирніший час в історії, вирішили, що війна – це не страшно
