Усе завжди починається раптово. Без попереджень, без «готові?».
Просто «бах» — і тебе наче вимикає з життя. Спочатку тиша, потім дзвін у вухах, потім біль. Не розумієш, де ти, хто ти, тільки бачиш — кров, багно, побратим поруч тягне тебе з палаючого авто і матюкається: «Братан, живий? Не кидай мене зараз.» І ти стискаєш зуби, ковтаєш кров і кажеш: «здається живий».
Тебе тягнуть, кидають у пікап, ти чуєш двигун — і це найсолодший звук у житті.
Бо значить, що шанс ще є.
Медик ліпить турнікети, ріже форму, коле щось, кричить комусь: “Тисни, бл*дь!” — а ти просто дивишся на нього й думаєш, що цей чоловік зараз ближчий за всіх на світі. Бо він тримає тебе між життям і смертю.
Потім — шпиталь.
Білі стіни, запах ліків, і навколо такі ж, як ти — розібрані, зламані, але живі.
Там інша війна — без автоматів, але не легша. Ти лежиш, слухаєш, як хтось крекче, як когось забирають на перев’язку, як хтось мовчки плаче вночі.
І всі мовчать, бо кожен знає — свій біль не міряють.
Найстрашніше не тіло — воно гоїться.
Найстрашніше — тиша. Коли нема вибухів, нема рацій, нема команди «відхід». Є тільки ти і твої думки.
І війна, яка не закінчується, навіть коли ти вже вдома.
Психолог питає: “Що ви відчуваєте?”. А ти не можеш пояснити. Бо як сказати, що ти вночі прокидаєшся від власного серцебиття? Що будь-який звук — це тригер? Що іноді тобі здається, що легше було там, ніж тут. Бо там усе було просто: або ти, або тебе.
Потім тебе випишуть. Скажуть — «ти молодець, ти вижив, їдь додому».
А ти стоїш на вулиці, навколо машини, люди, музика — і не розумієш, куди себе подіти. Бо світ крутиться далі, ніби нічого не сталось. А ти вже не той.
Ти намагаєшся говорити з людьми, але відстань між вами — як між окопом і кав’ярнею. Вони не винні, просто не розуміють. Вони можуть дозволити собі не думати про війну. А ти не можеш. Бо вона у тобі.
Ти ловиш себе на тому, що шукаєш таких як ти у натовпі, що дратуєшся від тиші, що не можеш спати в темряві.
І коли хтось каже: “Ти герой” — хочеться закурити й просто мовчати. Бо герої — ті, хто не повернувся. А ми — просто вижили.
Ми стали тихішими, старішими, твердішими. Ми знаємо, як пахне смерть, і скільки важить людське життя.
Ми носимо в собі обличчя тих, хто не вийшов із бою, і ті обличчя не дають нам здатись.
І кожного разу, коли піднімаю очі до неба, я думаю про них. Про тих, хто лишився там. І розумію — живу за них.
Крок за кроком. День за днем.
Бо сенс не у тому, щоб просто вижити.
Сенс у тому щоб пам’ятати.
Бо поки пам’ятаєш — вони живі.
А отже, і ти теж.
Як українці боролися з полонізацією
