Нещодавно зустрічалась з ріелтором. Ми зупинили авто, і Святослав сів у машину. Якось незграбно і довго сідав. Я підняла очі, а там протез.
Всю дорогу мы говорили про об’єкт, що їдемо дивитися. Це був маленький старий будиночок у кількох годинах від Києва, який я думала перетворити колись на дачу.
Відчувалося, що Святослав поки не дуже досвідчений ріелтор. Він особо не питав, для чого нам будинок, хто там буде переважно жити, які вимоги до житла, а більше розповідав те, що за його уявленнями може бути корисною інформацією для покупця.
Чесно, несильно вже пам’ятаю, що то було, бо воно мені було несильно цікаво. Куди цікавіше був його протез. Ми мчали дорогою, і я нишком роздивлялась його – міцний, металевий. На цьому протезі він обійшов уже немало об’єктів по всій Київській області пішки та об’їхав громадським транспортом. Адже машини у нього нема.
Хату ми оглянули, і я запропонувала сходити пошукати місцеве озеро. Святослав пішов крізь бурелом, причому дуже впевнено, наче він на всюдиході.
– Гарний у вас протез! – сказала я. – Складно на ньому ходити?
– Хто хоче ходити – той буде ходити. А хто не хоче – той і не буде, – просто і коротко відповів він.
Ці його слова мені дуже запам’яталася і я тепер інколи їх згадую, коли мені здається, що у мене щось не виходить. “Хто хоче – той буде”. І крапка.
Будиночок ми не купили. Але я дуже сподіваюсь, що він його продав. І не лише його. Він гарна порядна людина, яка віддала частину свого здоров’я та свого тіла за нашу країну. І тепер ця людина чесною і складною працею намагається заробити собі на хліб. Хай у нього все в житті вдається.
Olena Shkarpova
На Тернопільщині природа відроджується стрімко і тепер вже вдень бігають вовки
