«Наше суспільство заслуговує на злих дружин військових»
Це моя цитата, яку я сказала в прямому етері «Громадського».
Бо цілий тиждень на консультаціях і потім на самому етері я чула одне й те саме питання:
«Як дружинам військового впоратися зі злістю на цивільних?»
Та ніяк! Бо ця злість у більшості випадків — виправдана і необхідна.
Я додала, що наразі не час бути добрими… на часі бути злими! Іншого шляху вижити в нас немає. Ми вже маємо всі зняти стигматизацію зі злості й визнати: злість — це природна реакція, яка допомагає виживати та дбати про власну і суспільну безпеку.
Чому дружин військових злить «звичайне життя» цивільних?
Бо поки хтось живе найкраще життя — їхнє стоїть на паузі. Вони живуть у нескінченній фазі очікування. Очікування. Очікування. Очікування.
Часто приєднується фаза втраченого життя — повноцінного, родинного. Натомість проживається самотнє материнство, відсутність спільних подій, спогадів, особливих днів родини; підвищене побутове навантаження, діти, які ростуть без присутності тата, і шалений, невидимий тягар невизначеності та подвійного навантаження у догляді за дітьми та близькими.
Злість — це здорова реакція на порушення кордонів.
Які кордони дружин військових порушує суспільство, коли не хоче нести спільну відповідальність?
Найбільше порушення сьогодення — це знецінення!
Кордони рівності та справедливості
Для дружин військових справедливість — не абстракція, а щоденна реальність. Вони бачать, як їхні чоловіки служать без ротацій, жертвують здоров’ям і життям, у той час як інші шукають способів ухилитися.
•Чому їхні чоловіки воюють роками, а хтось дозволяє собі ігнорувати цю реальність?
•Чому їхні діти зростають без присутності тата, тоді як інші сім’ї можуть жити «звичайним» життям?
Цей кордон болить, бо він про рівність у відповідальності.
Кордони сімейного життя
Війна вириває з родини шматки спільного часу, які неможливо повернути. Діти роблять перші кроки без тата. Дружина святкує дні народження дітей сама. Роки минають без спільних спогадів. І навіть коли чоловік повернеться, це буде вже інша сім’я: старші діти, жінка, яка звикла жити сама, виснажений чоловік, якому потрібен час для адаптації і до цивільного і до родинного життя.
Цей кордон — про втрату повноцінного родинного життя, яке не купиш і не компенсуєш.
Кордони гідності
Жодне слово не ранить так, як знецінення: «Він сам обрав», «Ну зато гроші маєш», «Не всі створені для війни».
У цих фразах — знецінення й викривлення дійсності. Вони стирають роки служби, втрати й біль, який не вимірюється грошима. Вони зводять відповідальність до «звичайної роботи», ніби лише для обраних.
Коли звучать ці слова, порушується кордон гідності — і захисника, і дружини, і всієї сім’ї.
Але, вони не обирали, а взяли відповідальність…
Це велика різниця. І ця відповідальність має бути розподілена між усім суспільством, а не між тими, хто зрозумів, що вибору немає..
Є лише відповідальність.
Не всі народжені для війни, але МИ ВСІ ЖИВЕМО У ВІЙНІ!
І ми живі завдяки їм…
Кордони безпеки
Блокпости. ТЦК. У 2022-му ми всі возили пісок і продукти для блокпостів, дякували військовим, що там стояли. Тепер усе частіше ці місця сприймають із роздратуванням і страхом.
Коли висміюють мобілізацію, коли шукають «лайфхаки, як об’їхати блокпост», це для дружини звучить як знецінення самої ідеї колективної безпеки. Бо якщо ми зневажаємо тих, хто нас захищає, то заради чого тоді їхні чоловіки ризикують життям?
А ще — люди у війську закінчуються, і ротацій немає.
Волонтери закінчуються…
Дружини військових виснажуються…
Тож…
Злість дружин військових — це нормальна реакція на ненормальне ставлення суспільства до їхнього вкладу у захист і безпеку.
Ми маємо не доводити до цієї злості, а починати розплющувати очі серця, вчитися бути вдячними військовим і тим, хто тримає їхній тил. Вони все ще витримують. Дуже великою ціною … ціною власного здоровʼя та років життя.
А тепер ще раз перечитайте пункти про кордони і дайте собі відповідь: як би ви почувалися, якби ваші кордони знецінювалися так само?
Svitlana Kresina
