Німецький журнал KATAPULT опублікував карту, що стала інформаційним проривом.
На ній — 114 500 км² окупованих територій України, накладених на мапи інших країн Європи. Візуально — це як половина Італії чи чверть Німеччини. Ідея проста: показати європейцям, що означає війна на українській землі у їхніх координатах.
Публікація зробила те, чого не спромоглася українська державна комунікація: перетворила цифри у відчуття.
На Заході вже не питали «чому Україна бореться», — стало зрозуміло, що втрачено.
Європейський ефект
Карта миттєво стала вірусною.
Її поширили NEXTA, Clash Report, журналісти, науковці, депутати.
Користувачі порівнювали масштаби окупації з власними регіонами: «це як втратити Баварію», «якби Франція втратила Париж і Ліон».
Редакція KATAPULT отримала сотні тисяч переглядів і подяк.
Люди, далекі від теми війни, вперше осягнули масштаб.
Один дописувач із Іспанії написав: «Я бачив карти фронтів, але вперше зрозумів, наскільки велика Україна і скільки втрачено».
Європейські медіа відреагували схвально: карта стала «уроком наочності».
Саме того, чого роками бракувало у комунікаціях самої України.
Чому це зробили не ми
Україна має десятки інституцій, які формально відповідають за «стратегічні комунікації».
Та замість того, щоб пояснювати світові війну, держава витрачає ресурси на внутрішню пропаганду — передусім телемарафон “Єдині новини”.
Формат, створений у перші дні вторгнення для стабільності, перетворився на монопольний канал політичної лояльності.
Європейські звіти прямо зазначають: марафон зруйнував медійну конкуренцію.
Брюссель і Держдеп США висловили занепокоєння надмірним контролем інформаційного простору.
Поки уряд фінансує марафон, який не бачить жоден іноземець, інформаційні кампанії, здатні впливати на громадську думку в ЄС, не отримують жодного ресурсу.
Тому карту масштабу окупації створюють німці — не українці.
Симптоми системної хвороби
1. Реактивність замість ініціативи. Українська комунікація з’являється лише після кризи або скандалу. Пояснення — запізнілі, обмежені, не перекладені іноземними мовами.
2. Відсутність професійності. Державні меседжі продукують політики або прессекретарі, не комунікаційні стратеги. У результаті — канцелярська мова, шаблони, відсутність образності.
3. Фрагментація. МЗС, Мінінформ, Міноборони, ОП — усі говорять різними голосами. Єдиного центру координації зовнішніх комунікацій немає.
4. Внутрішній фокус. Влада говорить «для себе». Немає розуміння, що основна битва за увагу — за кордоном.
Це призводить до того, що світ часто дізнається про важливі українські теми від західних журналістів — не від самої України.
Що таке стратегічна комунікація під час війни
Сильна інформаційна політика має три головні принципи:
• Простота. Люди сприймають не факти, а образи. Один влучний візуальний меседж (як карта KATAPULT) вартий сотень звітів.
• Системність. Кампанії мають бути плановими, багатомовними, з чіткими цілями: кого переконуємо, у чому, і яким способом.
• Професійність. Це не справа чиновників, а спеціалістів. Держава повинна фінансувати результат, а не лояльність.
Україна має перетворити комунікацію на фронт, а не на функцію піару.
KATAPULT не створював «сенсації» — він просто зробив роботу, яку Україна мала виконати ще вчора.
Німецькі журналісти пояснили Європі масштаб окупації так, що це стало частиною спільного досвіду.
Цей проєкт показав, що правильна подача важить більше за політичні заяви.
Україні слід не нарікати на «втому Заходу», а говорити з ним зрозумілою мовою.
Пояснювати не лише біль, а й наслідки: що станеться, якщо світ дозволить агресії перемогти.
Висновок
Карта Katapult стала лакмусовим папірцем української медіадержавності.
Вона показала, наскільки потужно може працювати проста ідея, якщо її реалізовано професійно і без політичного підтексту.
Україна має всі інструменти, але не має системної роботи фахівців.
І поки цю систему не створять, нас і надалі пояснюватимуть інші — часом краще, ніж ми самі.
Інформаційна війна виграється не голосністю, а здатністю говорити зрозуміло.
Німці це зробили. Тепер черга за Україною.
Весь день про це думаю
