Вночі по Києву знову летіли дрони. Один залетів у квартиру й не вибухнув. Ми читаємо про це й кажемо: «Слава Богу, повезло людині. В сорочці народилась». Бо в нас сорочка тепер, це не одяг, це броня.
Зранку ти встаєш і балансуєш міжнемає світла та немає води. Іноді — обидва одночасно, для більшого ефекту.
Але все одно збираєшся. Навіть робиш мейкап.
Бо якщо вже виживати — то красиво.
Бо жити треба всупереч. Всупереч дронам, відключенням, і щирому бажанню наших сусідів,
щоб ми зникли, бажано без вайфаю і кави.
Ти малюєш стрілки при світлі павербанка,
п’єш каву, підігріту на свічці, і ловиш дзеркальне відображення себе, яке тихо шепоче:
«Ну от бачиш, не вийшло в них сьогодні».
Виходиш з дому, тривога.
Летить дрон. Ти дивишся на нього, він дивиться на тебе. Обидва робите вигляд, що вас це не стосується. Бо запізнитись на роботу — страшніше, ніж приліт.
Поруч дядьки щось ремонтують, зупинились, глянули на небо, перехрестились, і далі пилять болгаркою. Бо премія сама себе не заробить.
Зранку починається генераторне життя.
Один генератор на виробництві не завівся — паніка. Бо не працюючий генератор — це не просто залізо, це розбиті плани, зарплати, кредити колективу, який працює з тобою, і одна велика дірка в нервовій системі на всіх.
В кафе світла нема. Дівчинка двадцяти років з окупованоі частини Запоріжжя по відеоінструкції заводить генератор. Від слова «генератор» в неї вже тік очний нерв, але вона тримається.
Чекає клієнтів — тих, в кого розрядився ноут, телефон або сенс життя. Усім потрібна кава. І розетка. В цьому порядку.
І все одно — Київ живе. Ми живі. Хтось на каві, хтось на адреналіні, хтось на молитві, але живі.
Бо поки ми жартуємо про дрони — значить, ми ще не мертві.
Переможець шкільних олімпіад із хімії створив у Вінниці нарколабораторію з мільйонними прибутками
