Мама, дві прабабусі і якийсь … з ними.
Минуло майже 40 років, а та сама лавочка досі стоїть у нас біля двору.
Зліва — баба Наталка, я був її улюблений онук. Скільки ж добра я від неї отримав — важко навіть згадати все. Вона закінчила всього 2 класи нашої Попівської школи ще при царі, а потім прийшли комуняки — і навчання далі стало неможливе. Проте вона прекрасно рахувала і читала навіть без окулярів у свої 90 років. Одного разу принесла від сусідки т. Олі Парафило якусь доволі товсту книгу — збірку казок. Я тоді був у перших класах школи, і з того моменту почалося моє захоплення літературою. Ту книгу я прочитав багато разів, а казки вивчив майже напам’ять.
А ще у неї була коричнева валіза, а в ній — речі, які вона пронесла через усе своє життя. Особливо мені там запам’яталися фотографії її рідних — сестер, батьків. Батько її загинув у роки Першої світової, коли їй було 2 роки, тому вона його не пам’ятала. Мама померла під час Голодомору 1932–1933 років.
Я не знаю, як і де вони робили ті знімки ще на початку XX століття, адже родина була небагата. Зараз би для мене це був скарб, але, на жаль, ми їх втратили…
З того часу я і почав захоплюватися фотографіями.
Ще вона мене всюди водила: ми збирали гриби, рвали шипшину, терен, лікувальні трави (які я вже забув). З нею було дуже цікаво.
У неї була подруга, яка, не знаю як і чому, але приїздила до нас у Попівку на відпочинок із тодішнього ленінграда (а це понад тисячу кілометрів). У нас вони й познайомилися, і потім майже щороку впродовж десятиліть вона приїздила. Востаннє — у 1998 році, на весілля Павла. Можливо, хтось її ще пам’ятає. Цікаво, як вона сюди потрапила — родичів тут не мала, лише подругу. Звали її Тамара.
З дідом у неї були цікаві відносини (вона була мамою його дружини, тобто тещею, і проживала з ними). Свою мізерну пенсію, яка становила 37 гривень, вона відразу роздавала нам — онукам і правнукам. А потім у діда позичала собі на хліб (чомусь купувала окремо, хоча хліб завжди був, можливо це був наслідок голодомору, і підсвідомий страх знову залишитися без їжі). А коли отримувала наступну пенсію і дід жартома нагадував їй про борг, вона йому казала:
“Е, Сашко, не віддам — я в тебе відбатрачила сповна”.
І так повторювалося практично щомісяця. Вони жартували один з одного, але, наскільки я пам’ятаю, ніколи не конфліктували.
А ще скільки всього страшного вона розповідала про Голодомор… Їй тоді було 20 років, і вона жила в Попівці.
Бабусю Марію я пам’ятаю не так добре, бо вона, на жаль, померла, коли мені було 6 років, а до того тривалий час хворіла, тому ми проводили мало часу разом. Але дід її дуже любив — до останнього свого дня зберігав її фото у гаманці.
На долю їхнього покоління випала неймовірно тяжка доля. Перша світова — в дитинстві, злидні більшовиків, три голодомори, особливо тяжкий 1932–33 років. Потім — Друга світова, післявоєнна розруха і відбудова, і все це практично безоплатно, за трудодні. Важко навіть порахувати, скільки разів вони втрачали все — включно з усім майном. І не лише коли все згоріло під час воєн, а й через “реформи” комуністів, коли вони просто банально грабували людей, забираючи всі заощадження.
1️⃣ 1922–1924 роки — грошова реформа після Громадянської війни. Царські рублі й гроші Тимчасового уряду були оголошені недійсними. У людей, які все життя збирали копійки, гроші просто знецінились — нові совзнаки обмінювали у пропорції мільйони до одного.
2️⃣ 1947 рік — після війни нова “реформа”: старі рублі обмінювали на нові у співвідношенні 10 до 1, а вклади в банках — лише частково. Люди, які щось відкладали “на чорний день”, втратили практично все.
3️⃣ 1961 рік — чергова деномінація: знову 10 старих рублів = 1 новий. Офіційно казали, що це “спрощення розрахунків”, але насправді — прихована девальвація, адже ціни на товари залишилися тими ж, а зарплати та заощадження формально зменшилися в 10 разів.
4️⃣ 1991 рік — розпад СРСР і крах радянської фінансової системи. Гроші миттєво знецінилися, банки закривалися, а вкладники втратили свої вклади — усе, що роками накопичували.
Кожного разу це був фактично узаконений грабунок власного народу під прикриттям слів про “реформи”, “стабілізацію” і “зміцнення валюти”.
Але якось вони витримали. І навіть продовжували радіти життю.
Весна 1988.
P.S.
Я не очікував, що цей пост отримає таке велике охоплення. Спершу опублікував його в нашій маленькій сільській групі, але він раптом “залетів” на широку аудиторію.
Тому хочу трохи пояснити.
Чоловік на фото — це технічно мій батько. Але він не бачив мене з одного року і до підліткового віку. Потім раптом подзвонив… Та час уже був втрачений. Для мене він чужа людина. І я досі не розумію, як можна покинути власну дитину.
Знаєте, тут можна провести аналогію. Якщо в дитинстві в тебе не було велосипеда, а в інших був, то навіть якщо потім ти виріс, розбагатів і купив собі найкращу машину чи навіть літак — то в дитинстві в тебе все одно не було велосипеда.
Зараз у мене є власні діти, і я навіть на один день не можу залишити їх.
Я щиро приємно вражений інтересом людей до нашої історії, до старих фотографій, до пам’яті поколінь.
