ПТСР і контузія — це не “наслідки війни”. Це війна, яка просто переїхала в твою голову. Ти ніби в тилу, але всередині все ще фронт. Бо тіло повернулось, а мозок — залишився десь між посадками, у бліндажі, у вибухах, у криках “МЕДИКА!”.
Коли я прокинувся після поранення у Львівському госпіталі то єдине про , що я думав це те , що мені треба терміново повернутися назад, на фронт бо там залишились мої. Я постійно лаявся з усіма і влаштовував істерики за , що мені соромно по сьогоднішній день. Рідні думали , що я збожеволів та й у них самих ледь не поїхав дах через мене…Мій лікар-хірург всіх заспокоював і пояснював, що три роки війни не витягнути з людини за декілька тижнів. Він сам три роки рятував таких як я у прифронтових лікарнях і стабіках, тому мені здавалось, що крім нього мене більше ніхто тут не розуміє, ми могли довго говорити з ним під час перевʼязок чи процедур, а коли я замовкав бо через ком у горлі вже не міг видавити з себе і слово, він говорив: «еее ну , що ти? Так ми з тобою слона не продамо» і мене знову відпускало…
Та й досі все відбувається приблизно так:
Ти йдеш у супермаркет — і знову здригаєшся , коли щось падає.
Ти чуєш салют чи грім — і за долю секунди шукаєш, де укриття.
Ти сидиш у кафе, і бачиш, як люди сміються, і хочеш просто гаркнути:
“Ви, бл*ть, нічого не розумієте!”
Коли читаєш пости у соцмережах про «життя продовжується» та розумієш, що ти ніби по за ним…
Бо ти все бачив, а вони ні…
А контузія — це взагалі окрема історія.
Це коли “прилетіло” так, що кілька секунд — і ніби темрява, відчуття ніби тебе проковтнуло життя і знову виблювало в ту посадку .
І потім дні, тижні, місяці — коли шум у голові стоїть такий, ніби в тебе всередині вибух не закінчився.
Коли ти забуваєш слова. Стоїш у дверях — і не розумієш, чого сюди прийшов.
Коли тебе розриває від болю у вухах, а всі думають, що ти просто “втомився”.
Коли тебе кидає від апатії до агресії, а ти сам не розумієш — це ти, чи уламок у мозку грає свою музику.
ПТСР і контузія — це коли ти вже не впізнаєш себе. Бо раніше ти був боєць.
А тепер — тінь, яка намагається вижити серед цивільних, що живуть ніби в іншому світі. Ти не божевільний. Ти просто вижив там, де смерть стала буденністю.
Ти просто носиш у собі війну — без медалей, без гучних слів, без парадів.
І коли хтось каже: «Брате, ти ж герой.»
«Ти маєш радіти, що живий.»
Ти стоїш і мовчиш. Бо як пояснити, що “живий” — це коли кожен день доводиш це самому собі?
Коли кожна ніч — це ще один штурм, тільки без зброї.
ПТСР і контузія — це коли твоя війна триває, просто ворог тепер у твоїй голові.
І ти щодня знову виходиш на позицію — тільки вже всередині себе.
У Тернополі дід віддав понад 1 мільйон гривень шахраям, які обіцяли навчити його інвестиційній діяльності
