У 1979-му Совок поліз у Афганістан.
15,5 мільйонів проти 264. Майже двадцять до одного. І що? Афганці не скиглили, що їх менше. Не рахували, не жалілися. Просто билися — до останнього. І в результаті розвалили імперію. А тепер ми. Нас менше за русню лише в 3,5 рази. Але ворог робить усе, щоб ми повірили — нібито все пропало.
Щоб ми опустили руки, щоб ми здалися ще до бою. Через ботів, через телеграм канали, через своїх шавок у коментарях вони женуть хвилю зради:
«армія розвалюється», «перемоги не буде», «все дарма». Це їхня зброя. І, на жаль, знаходяться ті, хто ковтає це лайно. Серед нас є слабкі. Ті, хто сцить, але називає це «раціональністю». Бояться армії, боїться ТЦК, бояться смерті, бояться навіть правди. І щоб виправдати власний страх — ллють зраду, несуть фейки, плодять паніку. Такі люди небезпечні. Бо зневіра — це вірус. Вона вбиває волю, сушить душу й паралізує мозок. І коли вона лізе в голови — фронт тріщить не від обстрілів, а від слабкості. Тому я не толерую це гімно.
Будь-яке ниття, будь-яке “все погано”, будь-яке паплюження ЗСУ — бан без розмов. Ми не здамося. Ми не опустимо рук. Ми вистоїмо й переможемо — бо ми воїни, а не скиглії. А всі, хто не витримав, хто почав сіяти паніку — ідіть нах#й.
До свого путіна, у своє рабство, до своєї темряви. Бо тут — Україна. Тут стоять ті, хто не здається. Тут воюють ті, хто вірить.
І ми переможемо.
На Тернопільщині викрили керівника коледжу, який заробляв на ухилянтській схемі
