Я – психолог. Маю дипломи, сертифікати, десятки технік, як долати стрес. Я можу навчити інших дихати, заземлюватися, проживати біль. Але є те, чого не вчать навіть на глибинних курсах психотерапії – Як жити, коли той, кого любиш, щодня між життям і смертю. Як дихати, коли його повідомлення “Живий” – єдине, що тримає тебе на світі.
Мій тил – це очікування
Я жінка, мама двох дітей, переселенка з 2014 року. Батько моїх дітей – військовий. Мій майбутній чоловік – теж. Двоє найдорожчих людей живуть на війні. А я – у тилу, де фронт невидимий, але не менш виснажливий. Він складається з тиші, тривоги, постійного очікування. І з того болю, який не має виходу.
Мій день починається не з кави, а з новин. І якщо не було обстрілів там, де він служить, я можу почати дихати. Але тільки до наступного повідомлення.
Бути поруч, коли тебе немає поруч
Наші розмови короткі. Іноді він пише лише: “Живий”. І тоді я теж – трохи жива. А буває – тиша. Тиша така глибока, що жодні дихальні вправи, якими я рятую інших, не допомагають мені самій.
Коли він телефонує, у його голосі – втома, злість, страх. І я, психолог, не знаю, що сказати. Я просто шепочу: “Ми чекаємо. Будь живим”.
Після цього я йду до інших людей – тих, кому теж болить. І це найважче: підтримувати, коли всередині самої – порожнеча.
Нова тінь війни: жіноча ненависть до “мирних” жінок
Мені боляче визнавати, але я бачу і відчуваю це явище не лише як психолог, а як жінка. У нашому суспільстві з’явилася нова тріщина – між жінками.
Одні – чекають. Інші – живуть. Одні – тримають зв’язок із фронтом, моляться, рахують дні до повернення. Інші – ходять на каву, купують сукні, планують відпустки. І всередині тих, хто чекає, народжується гнів. Не зламаний і не примітивний – а глибокий, від болю. Ми дивимося на “мирних” жінок і думаємо:
“Чому вони можуть бути щасливими, коли наші – там?
Ця емоція не про заздрість. Вона про несправедливість, про нерівномірність болю. Про те, що одна жінка ділить своє серце між дітьми й війною, а інша може дозволити собі просто жити.
Психологічно це – біль, який шукає адресу
З професійного погляду це класичний механізм проєкції: коли біль, страх і безсилля не мають виходу, психіка шукає “винного”. Легше злитися на когось конкретного, ніж прийняти, що сама реальність несправедлива.
Ця злість – не про жінок, які п’ють каву. Вона – про втрату контролю, про невимовний страх, що твоя людина не повернеться. Про самотність, у якій не можна ні кричати, ні плакати вголос, бо “треба триматися”.
Тому я не засуджую цю емоцію. Я бачу в ній спробу вижити. Бо ненависть – теж спосіб не впасти. Вона дає ілюзію сили там, де ми безсилі.
Але я знаю: якщо цю злість не прожити – вона отруює. Жінки починають ділитися на “справжніх” і “фальшивих”, на тих, хто має право на біль, і тих, хто “не заслужив”. Це новий фронт – всередині нас.
Коли ненависть стихає – народжується співчуття
Ми маємо зрозуміти: ця війна не про те, хто більше страждає. Вона про те, хто виживе – тілом і душею. І вижити, я впевнена, можна тільки через співчуття – до себе і до інших. Бо всі ми, і на фронті, і в тилу, – частини однієї рани. Ті, хто чекає, і ті, хто сміється, – кожен по-своєму намагається витримати цей світ.
Хтось захищається дією, хтось – сміхом, хтось – мовчанням. Як психолог я бачу: ця “жіноча війна” – ще один прояв травми, яку ми всі проживаємо колективно. І коли ми почнемо говорити про неї без сорому – це вже буде зцілення.
Бути поруч – це теж героїзм
За ці роки я зустріла сотні жінок, які чекають. Вони не носять броні, але їхні серця – у шрамах. Вони мовчать, коли хочеться кричати, і усміхаються дітям, коли хочеться впасти.
І саме ці жінки – наша тиша, наш тил, наш другий фронт. Вони – доказ, що любов може тримати не гірше за броню.
Бо фронт – це не лише там, де стріляють. Фронт – це там, де ще живе любов.
Слово жінкам тилу
Це лише мій шлях. У кожної – свій.
У когось – віра, у когось – праця, у когось – діти, які змушують вранці вставати, навіть коли хочеться лягти та не рухатися. І в цьому – наша сила.
Я не можу дати готових рецептів, але можу поділитися тим, що допомагає не дозволити болю, образі чи відчуттю несправедливості зруйнувати тебе зсередини.
Зроби це:
1. Будь тут і зараз.
Коли здається, що життя розірване на “до” і “після”, – повертай себе у теперішнє. Подивися на небо, вдихни запах кави, торкнись землі під ногами.
Це не втеча від реальності – це спосіб її витримати. Саме теперішній момент дає силу жити, коли минуле болить, а майбутнє невідоме.
Як казав Віктор Франкл, засновник логотерапії: “Навіть у найважчих умовах людина може знайти сенс”. Сенс – це те, що допомагає вистояти, коли здається, що більше неможливо.
2. Дихай, коли можеш.
Не змушуй себе робити вправи посеред страху – це не зніме біль. Але коли з’явиться хвилина тиші – дозволь собі повільний вдих.
Кожен спокійний подих – це нагадування тілу: “Я жива. І поки я дихаю – я тримаюся.”
3. Говори.
Не тримай усе в собі. Говори з тими, хто здатен почути – з подругою, психологом, Богом чи навіть із собою в щоденнику.
Коли ти говориш – біль втрачає владу. Слова структурують хаос, а разом із цим з’являється простір для життя.
4. Не змагайся в силі.
У кожного – свій темп проживання війни. Не порівнюй себе з іншими. Ти не слабка, якщо плачеш. Ти не повинна бути “залізною”.
Бути людиною – це теж мужність.
5. Створюй.
Малюй, співай, в’яжи, готуй, фотографуй, пиши.
Коли ти твориш, ти повертаєш собі право на життя. Творчість – це не просто хобі. Це спосіб перетворити біль на щось живе, справжнє, своє.
6. Шукай сенс у маленькому.
Логотерапія вчить: навіть коли ми не можемо змінити ситуацію, ми завжди можемо змінити своє ставлення до неї.
Можна не мати контролю над війною, але можна знаходити сенс у підтримці дитини, у молитві, у теплі, яке даруєш іншим.
Сенс – це маяк, що горить навіть тоді, коли темно.
7. Пам’ятай:
Ти теж воюєш. Твоєю зброєю є любов, терпіння, турбота і здатність жити, навіть коли боляче.
Кожен твій день – це частинка великої історії вистоювання. І твій внесок – не менший, ніж тих, хто тримає позиції на передовій.
І якщо колись здасться, що сил більше немає – просто сядь, видихни і скажи собі: “Я жива. І я роблю все, що можу”. Цього достатньо.
Дарина Гридчина, психологиня ГО “Конфіденс”
