Цей ваш ненаглядний Булгаков став наслідком дурнуватої моди ліпити скульптури з гівна і палок і дарувати їх місту. Типу, осьо вам мистецтво – цінуйте, дикуни. А нахіба це мистецтво, робе воно, не робе – це все до лампочки. Головне – відчути себе меценатом, нехай навіть анонімним.
Розглянемо на прикладі двох схожих пам’ятників – Миколі Яковченку у сквері Франка перед однойменним театром і того самого Булгакова, за якого так вчепились (хоча до 2007 року, коли його поставили, всім було плюс-мінус похуй на його відсутність). Говорити будемо виключно про те, як вони вписані в заданий простір і який мають від цього вайб, а не про мистецьку цінність. 
Отже, у сквері перед театром Франка сидить собі чолов’яга у трохи пом’ятому костюмі. З репетиції вийшов чи після спектаклю відпочиває – хто зна. Сперся на спинку звичайної собі лавки і про щось замислився. Здається, що він, як до нього підійти, сам перший привітається, запропонує погладити собаку, дістане з кишені цукерку і нею пригостить, запросить разом порозгадувати кросворд із газети. Чисто композиційно така скульптура зроблена, як частина міського простору. Її задача – викликати симпатію, спонукати відпочити поруч, спровокувати на якісь приємні емоції. В такому вигляді вона робе.
А що наш пацієнт, через якого знову галас? Сидить на ослоні без спинки (брррр) весь такий, наше швабру проковтнув (хоча проситься жарт про пляшку), заліз куди повище, щоби всіх краще бачити, руки склав на грудях, ноги схрестив, брови насупив і визирає з-за рогу, хто це блять тут швендяє – наркоман чи проститутка. З таким не те що посидіти поруч некомфортно – навіть вітатися страшно. 
Маленький Булгаков проєкту “Шукай”, хоч теж є (був?) похмурим, а все ж не такий стрьомний, як оце. До речі, як його демонтували (ймовірно), то ніхто і не помітив. Якщо хтось взагалі про нього знав. Мої маленькі захисники історичної пам’яті.
