Знаєте, що спільного між будь-якими різновидами політичної сатири в нашій країні? Вона висміює політиків.
Будь-який скетч, будь-який стендап, будь-який ролик на ютубі – завжди вибудовані однаково. Об’єкт сатири – людина, яка прагне влади. Нас закликають сміятися над захланністю, глупством та лицемірством політиків.
Мені скажуть, що це нормально. Що сатира й має висміювати. Захищати маленьку людину від світу великих та сильних. Десакралізовувати владу, щоб не дозволити їй забронзовіти.
Ок, не питання. Заковика лише в тім, що маленька людина цю владу спершу встигла вибрати.
Глузувати з політиків – все одно, що звинувачувати плісняву, а не сирість. Наслідки, а не причину. Кожен депутат пройшов вибори. Кожен мер здобувся на підтримку своїх містян. Кожен президент заїхав на Банкову завдяки виборцям.
Вони – це ми. Наше дзеркало. Наш вибір. Зліпок українського суспільства. Коли ми регочемо з них – ми сміємося над власним відображенням. І не хочемо навіть визнавати, що цієї миті стоїмо біля дзеркала.
Ми просто створили собі міф. Міф про “маленьку людину”, чарівну у своїй наївності. Яка щоразу стає жертвою чужої підступності. Яка рокована існувати поза підозрами, як дружина Цезаря. І тим знімаємо з неї будь-яку відповідальність за власну долю та долю країни.
Кожен, хто наважиться виступити проти громадської думки – стає ізгоєм. Обивателя заведено любити, вважати сіллю землі та пробачати йому будь-які ексцеси. Ба більше, вважається, що він до цих ексцесів непричетний. І тому навіть перемогу одних кандидатів ми розцінюємо як провину інших кандидатів. Мовляв, неправильно побудували кампанію. Не знайшли потрібних слів. Не добрали правильних меседжів.
Що характерно, щодо інших країн ми висловлюємося значно гостріше. Розводимося про короткозорість тих, хто голосував за Брекзит. Не втямлюємо мотивів виборців Дональда Трампа. І покладаємо відповідальність за політику Кремля на тих російських обивателів, які її підтримують.
Та щодо самих себе ми посідаємо протилежну позицію. Плекаємо інфантилізм та безвідповідальність. За головну крамолу вважаємо думку про те, що обиватель помилився. Що йому забракло компетенції та освіти. Кожен, хто скаже, що в українських проблемах винен український виборець – приречений на осуд.
Та штука от в чому: якщо ви не збираєтеся брати на себе відповідальність – це не означає, що ви від неї вільні. Політична еліта у країні всього лише засвідчує середню температуру в лікарні. Вона – від плоті й крові суспільства. І якщо нам здається, що з українськими політиками щось не так – то це питання не до політиків. Це запитання до нас.
Будь-яке лікування починається з правильного діагнозу. Та ми відчайдушно опираємося думкам про те, що причина наших болячок – спосіб життя й стан імунітету. Нам набагато зручніше пояснювати все чужою підступністю та конспірологією. Тому що це не вимагає від нас жодних змін. Винен завжди хтось інший.
Саме тому будь-яка сатира на тему вітчизняного виборця – приречена. Тому що ми встигли відпустити собі всі гріхи. Мовляв, короткозорість – риса політиків. Дурість – родима пляма влади. А виборець – Богу душу винен. Він не помиляється. І тому немає потреби працювати над помилками.
У простоті немає нічого святого. Наївності не завжди варто співчувати. Найчастіше витоки проблем “маленької людини” – це сама маленька людина.
Павло Казарін
