24 грудня. День, коли народжуються люди світла.
Саме цього дня, напередодні Різдва, у Святвечір, народився В’ячеслав Чорновіл — людина, яка все своє життя несла Україні не просто ідею свободи, а відповідальність за неї.
Його поява на світ у різдвяний час виглядає символічною навіть заднім числом. Бо Чорновіл був із тих, хто ніс світло тоді, коли навколо панувала темрява страху, тиші й заборон. Коли мовчати було безпечніше, ніж говорити. Коли бути українцем означало ризикувати.
Він народився у вчительській родині на Черкащині. З дитинства — книжки, мова, історія. Але справжній перелом стався пізніше, в Києві, коли молодий студент раптом побачив: українська мова у власній столиці — небажана, принижена, чужа. І тоді він зробив вибір, який визначив усе його життя: не пристосовуватися. 
Чорновіл був журналістом — а отже, людиною слова. Саме тому він став небезпечним для радянської системи. Бо не кликав до насильства — він кликав до правди. Він називав репресії репресіями, тюрми — тюрмами, а брехню — брехнею.
За це його звільняли, переслідували, заарештовували. За це він провів понад 15 років у таборах і засланнях. Мордовія, Якутія, холод, ізоляція, голодування. Але жодного разу — каяття. Жодного разу — зради.
Його називали «невгамовним».
Його боялися.
Його ламали — і не зламали.
У таборах він був лідером — без посад, без мандатів. Просто тому, що мав внутрішній стрижень. Той, який не купиш і не відбереш. Він відмовлявся свідчити проти інших, навіть коли це могло скоротити йому строк. Бо свобода для нього була не гаслом, а принципом.
Коли настав час змін — Чорновіл вийшов із підпілля не для помсти, а для будівництва. Він став одним із творців Народного Руху, одним із тих, хто привів Україну до Незалежності не зброєю, а словом, ідеєю, масовим пробудженням.
24 серпня 1991 року саме він запропонував внести до парламенту синьо-жовтий прапор. Не як символ — як повернення додому.
Він міг стати президентом. Але, можливо, був потрібніший Україні як моральний орієнтир, а не просто глава держави. Він програв вибори — і сказав фразу, яка болить досі:
«Програв не я. Програла Україна».
Чорновіл вірив у єдність. Він принципово говорив про одну державну мову — не як про заборону, а як про цемент для нації. Він попереджав: байдужість убиває свободу швидше за ворогів.
Його слова звучать сьогодні страшно точно:
«Дай Боже нам любити Україну сьогодні — маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши».
Його загибель у 1999 році досі залишає більше питань, ніж відповідей. Але є речі, які не підлягають сумніву:
Він жив чесно.
Він не торгував принципами.
Він не зрадив себе — і тому не зрадив країну.
Чорновіл — це не минуле.
Це лакмусовий папірець для кожного з нас.
Бо Україна, як він казав, починається з тебе.
І, мабуть, не випадково людина такого масштабу народилася саме напередодні Різдва. Бо світло завжди приходить тихо. Але залишається надовго.
