“А що не так з Феліксом Редькою? Де він не правий?”
Якось водій таксі сказав мені, що хотів би в Україні такі ж прекрасні дороги, як в Білорусі, і в мене впало забрало.
Справа в тому, що саме тоді я щойно повернулася з Мінську, після того, як документувала порушення прав людини під час так званого «Маршу тунеядців» у 2017 році. Рідкісного в історії Білорусі явища, коли на вулиці виходили не лише активісти, але навіть пролукашенківські пенсіонерки, обурені безпрецедентним вибриком влади: штрафом «за тунеядство», надісланим всім, хто не мав офіційного працевлаштування.
Тоді до пересічних білорусів раптом дійшло, що в них навіть немає тих сраних чотириста доларів, і це при тому, що вони вже і так були змушені шукати роботу деінде, бо середня офіційна зарплатня у них не перевищувала 150 баксів. Вони раптом почали підозрювати, що їх десь найобують. Що хороші дороги, чистісінькі вулиці Мінська і смачний зефір не дорівнюють заможному життю і праву хоч щось вирішувати в своїй країні.
Ще на емоціях після поїздки я розповідала таксистові про ціну хороших доріг в Білорусі: про 300+ активістів, ще за місяць до Дня Нєзалежнасці заарештованих за вигаданими звинуваченнями, за якими свідчили самі ж міліціонери, що їх заарештували, про 2000 пов’язаних з 3000, що вийшли «на прогулянку» у сам День. Про те, як прямо в офісі правозахисної організації «Вясна» АБАП запакував більше 50 правозахисників і волонтерів, що мали б документувати цей марш. І як всі вони документували лише власне перебування по різних відділках у Мінську, а я і мій колега, якого я випадково за 7 хвилин до облави забрала із собою, були єдиними правозахисниками, що були в цей момент на вулицях, але зазирали через міліцейські кордони, бо всередину нас не пустили. Про бабусь, арештованих просто тому що чекали автобуса не на тій зупинці, і викинутих з синього бусика на вулицю, бо в них почався серцевий напад. Про те, що в Білорусі за коктейль Молотова в багажнику можна отримати смертний вирок, і що таких вироків здійснюється до 5 на рік…
Що цікаво, врешті з цим водієм таксі ми дійшли згоди, бо він і правда не знав, що в Білорусі надають в комплекті до хороших доріг, і таку ціну, навіть гіпотетично, платити не захотів.
Але веду я не до цього, а до того, чому мене висаджують позиції Фелікса Редьки, та інших «обурених громадян», які вимагають оцих-то умовних «хороших доріг». Ніби і правильно, що вимагають, але є проблема. А саме, оце протиставлення: «економіка» проти «національної культури».
(Я свідомо вживаю тут слово «економіка», бо такі борці ніколи не використовують термінів правильно, а навпаки постійно звалюються у логічні підміни і змішують тепле із м’яким, та текст не про це.)
Текст тут саме про порядок цінностей в системі пріоритетів. Бо саме по собі бажання мати світло, тепло, соціальні гарантії тощо абсолютно нормальне. Питання в тому, як ти це собі забезпечуєш.
Якщо тепло і світло вимагають для себе громадяни, які перед тим стежили, за кого голосувати, знають, які гілки влади в державі відповідають за які напрямки (і що таке гілки влади загалом), займаються активізмом у обраній сфері, витрачають час на те, щоб прочитати новини з ВР та проєкти бюджетів, беруть активну участь в житті спільноти тощо, і вимагають цього від конкретних установ, які дійсно спроможні це забезпечити, плюс розуміють, в яких випадках це не є відповідальністю цих установ – це адекватна вимога від джерела влади (народу) до виконавців (держави).
Якщо тепла вимагають від «патріотів», світла від «україномовних», а води від лобістів деколонізації, тут не лише закрадаються сумніви у здатності до логічного мислення, тут видно глобальну похибку в системі цінностей. Буквально, риторика редьків звучить наступним чином: «нам все одно, хто забезпечить нам тепло, просто дайте тепло». Це не риторика громадян, це риторика «електорату», риторика людей, які не усвідомлюють, що вони мали б бути джерелом влади у демократичному суспільстві, вони хочуть бути мешканцями країни, яка просто «візьме і все зробе», поки ми житимемо своє маленьке життя будь-якою мовою, в (по суті) будь-якій країні.
Звідки взялася ця будь-яка країна? А звідти, що Росія (а з нею Білорусь) завжди транслювала саме ці цінності, закладені ще з СРСР, де все «державне», немає розуміння того, що бюджет держави – це наші податки, є оце дитяче відчуття, де ти «нічого не вирішуєш», але потім дадуть путівку (і тепло).
І фішка тут полягає в тому, що Фелікс (та інші зневажальники деколонізаці) певним чином праві. Бо тепла у нас немає через війну, що її розв’язала з нами Росія. І якби ми «не вийожувалися» і далі говорили російською, читали Булгакова і слухали «Валєнки» (або ЧБД і Стендап на ТНТ) – на нас би ніхто не нападав. Ми були б окуповані іншим чином – як Білорусь. У нас не було б культури, самоідентифікації і мови, зате, найймовірніше, було б тепло і світло.
І я знаю, що є люди, які погодяться на таке з радістю, і саме на них працює російська пропаганда, а також корисні російській пропаганді українські ідіоти. Погодяться тому, що уявляють собі, як живуть своє маленьке звичайне передбачуване життя в теплі, світлі і без мобілізації.
Але тут є підступ (навіть три), які не складно побачити, якщо придивитися до країн, що «продають» привабливість такого життя на контрасті з перебоями в освітленні, холодом і обстрілами:
– Якщо держава або місто люб’язно будують вам дороги, парки і лавочки (вашим коштом, але ви цього не усвідомлюєте), дуже швидко виявляється, що блага в цій державі (або місті) розподіляються зовсім не рівномірно. І поки ви, від зарплатні до зарплатні, п’єте пиво на красивій лавочці в гарному парку, невелика група людей живе шикарно і розкішно на ваші податки, а вам надсилає штрафи за «тунеядство»;
– Дуже часто всі хороші дороги і опалення закінчуються десь в районі крупних міст, а вся інша частина країни живе в гімні, з якого боку не подивись;
– Коли в такій країні у вас замерзнуть труби, закінчаться гроші і вас почнуть примусово мобілізувати, а ви (нарешті) вирішите, що настав час для громадського активізму та пиздєжу в тредс – для вас це закінчиться не парочкою несхвальних коментів, а арештом, строком і, можливо, смертним вироком (може офіційним, а може так в сортирі замочать).
Тому так, краще мати проблеми, але одночасно потугу і здатність їх вирішити. Між владою і тимчасовим комфортом краще обирати владу, бо це ефективніше і вигідніше в довгостроковій перспективі.
А проблема Фелікса Редьки як лідера думок не в тому, що він «поганий громадянин», а в тому, що він не громадянин, у демократичному розумінні цього слова.
