Джозі — сліпа. Повністю.
І все ж вона прожила 17 років у дикій природі. Не завдяки випадку. Не через силу. Не через інстинкти. Вона жива з однієї причини — її доньки не залишили її.
Щодня дві молоді левиці йдуть поруч із нею. Легко торкаються тілом, щоб спрямувати. Чекають, коли вона відстає. Оточують, коли відчувають небезпеку. Ведуть до води. Полюють — для неї.
Коли здобич упольована, вони не кидаються їсти першими. Вони підштовхують матір до тіла тварини, щоб саме вона поїла першою. Коли Джозі губиться або лякається, одна стає спереду, інша — позаду, показуючи шлях. Коли дорога важка — хтось завжди залишається поруч, поки вона не зробить крок.
Так минають місяці. Роки. День за днем. Ніч за ніччю.
Дві доньки бережуть матір, яка більше нічого не бачить.
У дикій природі це майже неможливо. Але саме тому Джозі досі жива.
Бо хтось вирішив не відпускати.
Бо хтось повірив, що її життя все ще має цінність.
Бо навіть там, де все жорстоке і безжальне, любов існує.
Вона не може їх бачити.
Але вони ніколи не переставали бачити її.
Іноді Бог посилає нам дітей, які стають нашими очима тоді, коли ми самі вже не бачимо дороги 🤍
