Журналіст Української правди Михайло Ткач знайшов колишнього голову Офісу президента Андрія Єрмака, який спокійно пересувається Києвом із посиленою державною (тобто за наші податки) охороною, відвідує державні дачі (за джерелами УП, бачиться там із Зеленським), щодня по дві години тренується в закритому спортзалі на державному обʼєкті, а також проводить зустрічі з невипадковими людьми, зокрема з послом України в Ізраїлі та радником президента зі стратегічних питань.
Також журналісти показали, як адвокат Єрмака літає до Ізраїлю разом із тим самим послом України в Ізраїлі та користується посольською автівкою для поїздок на зустрічі з Міндічем і адвокатом Міндіча, компанія якого, зокрема, представляє інтереси російського Першого каналу, російського «Аерофлоту», підприємств при управлінні справами президента рф, рпц в Ізраїлі, майнові інтереси росії в Ізраїлі тощо.
Але справжній сюрреалізм починається з 57-ї хвилини розслідування, коли журналісти заходять у підвальне приміщення Палацу спорту, де тренується Єрмак, зустрічають там розгубленого охоронця Андрєя Борісича, який поспіхом зникає з поля зору, і їм відкривається картина, яку неможливо було б вигадати спеціально: на екрані крутять совєтський фільм «Джентельмєни удачі» — кіно, що романтизує злочинний марґінес і насміхається з інтелігенції, одне з найбільш улюблених у так званій російській культурі, де один із головних героїв — вор за формулою «украл-випіл-в тюрьму», а фоном звучить пісня «Проснісь і пой».
Цей епізод настільки символічний і концентрований у своїй абсурдності й гротескності — як квінтесенція всього побаченого: совєтський культурний код, російські інтереси, державні ресурси, закритість, безкарність, комфорт і зв’язки вузького кола людей.
Реальність, яка сама складається в алегорію та не потребує метафор.
Дурдом, у якому ми живемо по інший бік екрана
