На початку повномасштабної війни учасниця 5 Олімпійських ігор в санному спорту киянка Наталія Якушенко прийшла до ТЦК СП записуватися до лав української армії. Там посміялися і порекомендували звернутися до Сил територіальної оборони. Але й тут 50-річну українку чекало фіаско – їй рішуче відмовили. Зараз Якушенко, яка має за спиною унікальну спортивну кар’єру, працює… прибиральницею. Вимушено, адже її “спортивна” пенсія складає 4700 гривень. 
У розпал Олімпіади-2026, що триває у Мілані та Кортіна-д’Ампеццо, розповідаємо про шлях легендарної української санкарки від участі в 5 Олімпіадах до роботи прибиральницею.
Свою першу бронзову медаль на чемпіонатах світу киянка виграла в далекому Калгарі-1990 у складі змішаної команди, представляючи ще збірну тоталітарної країни СРСР. Наталії було 17. Другу бронзу вона здобула в американському Лейк-Плесід-2009 в одиночних жіночих заїздах. Перерва в 19 років між виграними медалями світової першості – унікальний рекорд, повідомляє Чемпіон
Українка дебютувала на Олімпіаді в Альбервілі-1992 у 20-річному віці за збірну СНД. Далі був дебют олімпійської збірної України в Ліллегаммері-1994. Впевнені виступи перспективної Якушенко змусили уважно придивитися до Наталії інші країни.
Киянка отримала пропозиції від Італії, а потім і від США змінити спортивне громадянство, але Якушенко була не готова на такі кардинальні зміни життя, до того ж українська федерація виставляла за неї високі суми так званих “відступних” – за словами Наталії, її оцінили, як футболіста.
У підсумку, протягом майже двох десятиріч Наталія Якушенко була лідеркою збірної України. Киянка виступила ще на трьох Олімпіадах – в Нагано-1998, Турині-2006 та Ванкувері-2010. Вона – одна з небагатьох українок, які брали участь в 5 зимових Олімпійських іграх. Могла виступити і на 6, але Солт-Лейк-Сіті-2002 досвідчена саночниця пропустила у зв’язку з народженням дитини.
Про перебування Наталії в еліті санного спорту яскраво свідчать її результати на чемпіонатах світу. На ЧС-2005 Якушенко посіла 5-те місце. На ЧС-2007 прийшла до фінішу шостою. У 2008 році зайняла четверте місце, а через рік завоювала бронзову нагороду.
Окрема історія – це виступ на Олімпійських іграх в Турині-2006. Для Якушенко це вже була четверті Ігри, вона вважалась претенденткою на медалі і їй довірили дуже почесну місію – нести український прапор на церемонії відкриття Ігор.
У 2011 році Наталія закінчила активну спортивну кар’єру. 39-річній Якушенко довелось зануритися в життя “після спорту”. Воно виявилося достатньо суворим. У Федерації санного спорту України жодну посаду Якушенко не запропонували.
Вона була вимушена влаштуватися працювати вчителем фізичної культури. А під час пандемії ковіду ще раз змінила професію. Останні роки Наталія працює прибиральницею. “Спортивна” пенсія киянки складає 4 700 гривень, тож без роботи їй було б складно існувати.
“Зараз відповідаю за ганчірки та швабру на одному з важливих під час війни об’єктів”, – сказала Якушенко в коментарі Чемпіону.
Скрутне матеріальне становище навіть змусило її декілька років тому розглядати можливість продажу державної нагороди – ордена Княгині Ольги III ступені, який українка отримала у 2009 році. Але, дізнавшись його ринкову вартість, Наталія була дуже розчарована – за орден давали близько 100 доларів, що навряд чи б їй сильно допомогло.
На початку повномасштабної війни Якушенко вирішила, що здатна допомогти українській армії.
“В інституті фізичної культури я вчила анатомію, біомеханіку, тож надати першу медичну допомогу зможу, – пригадує Наталія. – Прийшла у ТЦК, розповіла про це. З мене посміялися. Відповіли, що їм потрібні вже готові до війни хлопці, порекомендовали спробувати записатися в місцеве відділення Тероборони.
Пішла туди, але там теж не взяли. Тож працюю та паралельно доначу знайомим хлопцям із ЗСУ – настільки, наскільки маю можливість. Зараз нам всім дуже важко, але я вірю, що ми вистоїмо”.
Прапороносці збірної України на зимових Олімпіадах
Ліллегаммер-1994: Віктор Петренко (фігурне катання);
Нагано-1998: Андрій Дериземля (біатлон);
Солт-Лейк-Сіті-2002: Олена Петрова (біатлон);
Турин-2006: Наталія Якушенко (санний спорт);
Ванкувер-2010: Лілія Лудан (санний спорт);
Сочі-2014: Валентина Шевченко (лижні перегони);
Пхьончхан-2018: Олена Підгрушна (біатлон);
Пекін-2022: Олександра Назарова (фігурне катання) та Олександр Абраменко (фристайл);
Мілан-Кортіна-д’Ампеццо: Владислав Гераскевич (скелетон) та Елизавета Сидьорко (шорт-трек).
НЕЩОДАВНО ФЕДЕРАЦІЯ БІАТЛОНУ УКРАЇНИ ЗНЕХТУВАЛА ДОСВІДОМ ОЛІМПІЙСЬКОЇ ЧЕМПІОНКИ ОЛЕНИ ПІДГРУШНОЇ
Олена Підгрушна зізналася, що хотіла б пройти курси для того, щоб стати тренеркою, проте із цим виникли певні труднощі. Про це 38-річна українка розповіла в інтерв’ю Асоціації спортивних журналістів України. Підгрушна зверталася до Федерації біатлону України з проханням додати її до списку людей, яких відправляють на тренерські курси. Однак їй відмовили.
“IBU проводить навчання, наші тренери також мають можливість. Їх відправляє не сама Федерація – тренер дає заявку або спортсмен. Тобто, є можливість. Коли я цього року звернулася, хотіла також пройти цей курс, мені сказали, що місце вже зайняте – хтось інший поїхав”, – сказала Підгрушна.
Олена пояснила, що ФБУ може відправити на ці курси обмежену кількість людей. “Я звертаюся в нашу Федерацію, що в мене є таке бажання, Федерація дає заявку на IBU – вони або підтверджують, або відмовляють.
Але там є певна квота на місця – тобто, від України, скажімо, 1 чи 2 місця, не може 5 чоловік поїхати. Потім навчання, кілька кемпів у Європі, вони приїжджають, їм розповідають. Якраз оці імениті тренери діляться своїм досвідом”.
