Наприкінці 80-х років ХХ століття внаслідок політики демократизації та гласності в СРСР постало багато українських громадських товариств, спілок, студентських організацій, метою яких було відновлення української незалежної держави. 25 травня 1989 року офіційно було зареєстроване Студентське братство Львова – об’єднання студентів-однодумців, що реальними справами впливали на кристалізацію української ідентичності серед молоді й опонували комуністичній ідеології. Піком протистояння з радянським режимом стала акція протесту та голодування студентської молоді в Києві на площі Жовтневої революції (нині майдан Незалежності) з 2 до 17 жовтня 1990 року, яка ввійшла в історію як Революція на граніті.
Її особливістю було те, що рушійною силою виступили не політики, а студентська молодь. Обговорюючи антикомуністичні протести ровесників з інших країн – Чехословаччини, Болгарії, Румунії, Польщі та Китаю, українські студенти прагнули активними діями домогтися негайних і рішучих демократичних змін у суспільстві та державі. Ідея акції громадянської непокори народилася в середовищі Студентського братства Львова, головою якого тоді був Маркіян Іващишин. Він зумів налагодити контакти з іншими студентськими осередками, зокрема Українською студентською спілкою (УСС). На спільній нараді було прийнято рішення розпочати акції протесту на початку жовтня, а також обрано раду студентів, які голодували, з трьома співголовами. Це були Маркіян Іващишин – голова Студентського братства Львова, студент Львівського політехнічного інституту; Олесь Доній – голова київської філії УСС, студент історичного факультету Київського державного університету; Олег Барков – голова УСС міста Дніпродзержинська (нині Кам’янське). 
За спільним рішенням було висунуто п’ять основних вимог, які згадано вище.
За спогадами безпосередніх учасників, 2 жовтня 1990 року о 10-й годині ранку кілька десятків активістів Студентського братства Львова та Української студентської спілки, діставшись у середмістя Києва невеличкими групами хто з університетів, а хто з потяга від залізничного вокзалу, розмістилися на гранітних плитах головного майдану столиці й оголосили про початок голодування. Незважаючи на велику кількість міліціонерів, які вже чекали на студентів і погрожували їм, молоді люди відступати не збиралися. Повиймавши з рюкзаків спальники та матраци, розстелили їх просто на гранітних плитах, виставили транспаранти з інформацією про початок голодування, а також гасла та вимоги. Почалися довгі години напруженого очікування та боротьби нервів між протестувальниками й міліцією. Студенти були готові до насильницьких дій із боку влади. За студентським планом після арештів членів першого загону на його місце мав стати другий ешелон, а керівники розпочинали підготовку до загального студентського страйку.
Того ж дня близько 11-ї вечора президія Київської міської ради народних депутатів прийняла рішення, згідно з яким на площі Жовтневої революції дозволялися масові заходи. Так студентський табір отримав легітимність.
Успіх акції базувався на двох головних постулатах – ретельній підготовці та дисципліні.
Символом протесту стали білі пов’язки на головах учасників голодування. Група допомоги й охорона наметового містечка, яка мала чорні пов’язки, разом із медичною та пресслужбою дбала про протестувальників. Комендантом табору було обрано Тараса Корпала, студента філософського факультету Київського державного університету. Медичну службу очолив Тарас Семущак, студент Львівського медичного інституту, до пресової служби увійшли львів’яни Олег Кузан і Сергій Бащук, а службою охорони, яка носила чорні пов’язки, керував Андріан Кліщ зі Студентського Братства Львова. 
Табір мав чітку структуру. На верхньому й нижньому ярусах сходів розміщувалися охорона та обслуга (чорні пов’язки), другий ярус – голодувальники (білі пов’язки). По периметру натягнули шнур. Посередині було встановлено велике штабне шатро, окремі намети для медслужби та пресгрупи. У центрі залишили майданчик для бідонів і термосів з окропом для голодувальників і з солодким чаєм для охорони. По периметру вартували охоронці. Вхід до табору здійснювався виключно за спеціальними перепустками. Усюди були дисципліна та лад, завдяки чому вдавалося уникати провокацій влади.
Неочікуваною для учасників протесту стала підтримка киян і гостей столиці, представників різних місцевих структур. До прикладу, розкладачки для голодувальників привезли на площу за розпорядженням секретаря парткому Київського політехнічного інституту В. Крючкова; Ленінська районна рада народних депутатів міста Києва прийняла рішення забезпечити голодувальників соціальними послугами: для табору було виділено матраци, простирадла, рушники, зубну пасту та зубні щітки. У наметове містечко провели телефон і встановили аудіоапаратуру – колонки та мікрофон. Містяни щодня приносили теплі речі, ковдри, термоси з окропом, люди збиралися біля табору, щоб підтримати та захистити протестну акцію, приносили квіти. Приходили й митці та музиканти, підтримуючи словом та піснею. Священники переслідуваних радянською владою церков УАПЦ та УГКЦ по черзі правили службу, сповідали та причащали. У таборі й довкола нього тривала нескінченна дискусія на різні громадсько-політичні теми. Уночі туди підходили чергові наряди міліції та втягувалися в розмови зі студентами, отримуючи свіжу інформацію або ще й пресу від самвидаву.
Щодня голодувальники проходили медичне обстеження. Тим, хто був у критичному стані, рекомендували припинити голодування. Загалом в акції взяли участь більш ніж півтори сотні осіб із 24 міст України.
До студентського табору регулярно приходили політики, дисиденти, артисти. До акції долучилися відома актриса Ніла Крюкова, а також кілька народних депутатів, серед них Степан Хмара та Яків Зайко, який у лютому 2014 року стане до лав Небесної Сотні.
10 жовтня спроба відставки голови уряду В. Масола провалилася. Частина депутатів із демократичної опозиції оголосила голодування на знак підтримки студентських вимог. 11 жовтня у малому залі будинку Федерації незалежних профспілок України навпроти наметового містечка відбулася пресконференція керівництва табору. Журналістам повідомили, що студентські організації та акції по всій Україні й у Києві активізовуватимуться, оскільки влада не дослухається до вимог студентів.
Щодня з табору по всьому Києву відряджали пікетні групи з гучномовцями та плакатами до вишів і підприємств із метою підняти людей на загальнонаціональний страйк. Рух транспорту на Хрещатику було перекрито “живими ланцюгами”.
Незважаючи на протидію влади, інформація про студентську акцію ширилася як Україною, так і світом. Тисячі листів, телеграм приходили в наметове містечко з усієї України та СРСР зі словами підтримки. Українська діаспора доклала великих зусиль для поширення правди про голодування й вимоги студентів. Чимало світових політиків, американських конгресменів і сенаторів особисто зверталися до лідера СРСР М. Горбачова, щоб проти мирних студентів не було застосовано насилля. Ситуація почала змінюватися на користь студентів-протестувальників.
15 жовтня 1990 року стало кульмінацією протестів. Десятки тисяч студентів та киян вийшли на вулиці та з національними прапорами і плакатами з гаслами попрямували до Верховної Ради. У перших лавах ішли ослаблені, але не зломлені голодувальники-студенти. Оточивши будівлю парламенту, маніфестанти прорвали міліцейські шеренги та зайняли площу, де вночі постало нове наметове містечко з 11 наметів та 45 голодувальників, яке очолив львів’янин Ростислав Дідух. Представники студентів отримали змогу виступити з трибуни Верховної Ради. Учасники страйку зайняли головний (червоний) корпус КДУ. Почався новий етап опору – “окупаційний страйк”. Того ж дня відбувся прямий телеефір, на якому виступили керівники студентської акції протесту О. Доній, О. Барков, І. Коцюруба, Т. Корпало та В. Кириленко. Кожен пояснював одну з вимог голодувальників та закликав до ненасильницьких актів непокори владі.
16 жовтня на мітингу біля наметового містечка свою підтримку студентам висловили десятки трудових колективів заводів, фабрик, науково-дослідних інститутів, а також колективи шахтарів. У Львові голодували професори університетів та політехнічного інституту. Продовжилися походи по заводах та фабриках Києва аж на лівий бік Дніпра. Рух транспорту було паралізовано. Студенти продовжили тактику “окупаційного страйку”.
Під шаленим тиском суспільства Верховна Рада того ж самого дня створила тимчасову узгоджувальну комісію для розгляду вимог студентів-голодувальників. До неї ввійшли представники комуністичної більшості, демократичної опозиції та студентів. Готовий компромісний документ, який в основному задовольняв вимоги студентів – постанову Верховної Ради УРСР “Про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві з 2 жовтня 1990 р.” парламент прийняв більшістю голосів 17 жовтня.
Згідно з домовленостями студенти припинили голодування та демонтували наметове містечко. Верховна Рада натомість виконала більшість пунктів постанови, окрім найважливішого, на думку студентів, – перевиборів до Верховної Ради. Це була перемога студентів та українського суспільства, проте активна молодь сприймала цей факт тільки як початок широкомасштабної революції, потрібної для демонтажу комуністичної тоталітарної системи, побудови демократичного громадянського суспільства та відновлення незалежності України.
Успішна ненасильницька акція громадянської непокори, спрямована проти комуністичної влади в Україні, заклала традиції демократичних форм протесту, змінила вектор розвитку тодішньої України та стала каталізатором розпаду СРСР.
