Ці рядки для заголовка написані мною давно, але їхня суть не міняється з часом. Навпаки – набирає особливої повноти та значимості. Тому хочу зостановитися серед цього надривистого відчаю і збуреного духу, аби спільно з вами перегорнути сторінки «Кобзаря», вчитатися, сповнитися енергетикою Шевченкового слова. Її потрібно і нам, і тим, які нині під крилами Архиcтратига Михаїла відстоюють честь і гідність українства.
Кому служимо у житті: Господу, мистецтву, родині? Кому: Ангелу світла чи Демону пітьми? А кому служить той, що лише 19 із 47 літ був на волі? Для вічності 200 років лише невеличкий епізод, а для людини – період життя декількох поколінь. Найпершим було Слово і свічку його не задмухали жодні вітри часу. «Світло від Світла» – читаємо у Символі Віри. Оте сяйво, яке дарував Господь юному Тарасові, продовжує донині відкривати сутність вольного духу. Воно стало поводирем для поступу «окрадених, сліпих, невольників» до Великого Пробудження, що переживаємо нині. Тяжким було, є і буде здолання шляху утвердження, але це праведний поступ, аби ожила «добра слава, слава України».
Запрошую вас, мої побратими й посестри, до спільної молитви Шевченкового серця, яку потрібно відчути і пити наче джерельну снагу й ліки, як сльозу і промінь. І почнімо наше причастя від посланія «і мертвим, і живим, і ненародженим». Уже в самій назві закодована єдність минувшини, сьогодення й майбутності. Тут переосмислення пройденого шляху і мрії про день завтрашній.
У поемі відкриваються дві грані людських діянь – лицедійних і праведних. Як не піддатися на оману, як зостатися Людиною поміж фарисеями, що «оглухли, не чують, кайданами міняються правдою торгують»? Вони довкола «людей запрягають в тяжкі ярма». Чи не над цією кривдою «і день і ніч» плачемо «на нашій – не своїй землі». Перемовляємо, передаємо один одному. «Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється-ожива, як їх почує», бо кожне – постріл у десятку. Це ж про нас, грішних, написано. Читаймо Шевченкову молитву.
Кожного вечора о двадцять першій годині вся Україна веде розмову з Богом. І кожне її слово як світлячок надії та зоринка віри. Згадаймо вечірній Майдан у столиці, коли десятки тисяч людей, у час звучання національного Славня запалили ліхтарики. Зверху це нагадувало хвилі зоряного неба, що припало до землі. А тепер Господь споглядає Майдан як величезне вогниво обурень і відчаю, борню добра і зла, протистояння пітьми і світла, вінок життя і смерті. Згадалася оповідь, як далеко за північ молода киянка повернулася із барикад, а її донечка заспаним голоском перепитує: «Як там Майдан?» «Усе добре, – відповіла збентежена мама, – хочеш послухати колискову?» «Ні, мамо. Краще тихенько заспівай Гімн України». За шибою шаленіло зарево, а на них дивилися з ікони Ісус Христос, а з портрета Тарас Шевченко. Вони були разом на святій землі.
Чого гріха таїти – ми вельми часто за кордонами шукаємо економічного, політичного, правового порятунку. Вони, мовляв, допоможуть! Ая – біжать, аж упріли… У них власні інтереси, а ми забули просту істину – «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля. Нема на світі України, немає другого Дніпра, а ви претеся на чужину шукати доброго добра, добра святого». Господи, який же потрібен був талант, аби у таких простих словах розкрити велику драму: мою, вашу, наших батьків, дітей, внуків?! Тарас боявся, аби не прийшов день спустошення України від українства – насильницького, добровільного, збайдужілого, аби не «остався сиротою з святими горами Дніпро».
Він гірко пізнав закріпачення духу; бачив, як чиста українська нива поростає бур’яном зневаги; боявся за нас і дітей наших – яке жниво отримаємо та зростимо «на чистій, широкій, на вольній землі». Був певним – земля ця буде вільною, але «що на ній вродить» мучило поета. Два лютих місяці зійшлися у борні. Місяць у небі холодний і лютий освічує українські Майдани, пробирається крізь вогненні язики та хмари димів до відкритих сердець. Вони постали супроти того, що «одцурається брат брата і дитини мати». І лютий (другий місяць року) іменем своїм і кровавою зневагою до людей прагне засипати снігами забуття, скувати морозами зневаги весняні паростки. Забуває, що все одно прийде весна й «дознаються небожата чия на вас шкура». Запитаєте, коли написані ці рядки, про кого? Сто шістдесят дев’ять років тому поет писав про нас.
Те, чим вирує сьогодення Україна живе у тодішніх рядках поета. «Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде. Розкуються незабаром заковані люди. Настане суд, заговорять і Дніпро, і гори! І потече сторіками кров у синє море…» Кожне слово мов карб, кожна думка мов скарб. Усяк, хто пройшов освячення Майданом Незалежності, відкрив інший світ. «Минають дні, минає літо, а Україна, знай, горить»… Вибух народного протесту одвічно подібний виверженню вулкана: і дим, і вогонь, і зруйновані будівлі, і людські жертви. Неможливо стримати чи скерувати силу магматичного кипіння, при якому не завше панує увага, шляхетність та вишукані манери. Згадайте розбурхані весняні потоки… Природа вирує, як на уманському майдані ватаги Гонти й Кривоноса. «Покотились по базару конні народові; покотились малі діти і каліки хворі. Ґвалт і галас». А в той же час «на апостольськім престолі чернець годований сидить. Людською кровію торгує та рай у найми оддає!» Читаєш й бачиш перед очима сучасних «героїв». Шевченковими словами можна кожному дати праведну оцінку та підпис на фото.
«Доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають». Поета болить, що лише варто комусь у посадове крісло вмоститися, як світ вже заслонює туман влади, зневаги, зверхності, де «ми – не ми, і я – не я. І все те бачив, і все знаю: нема ні пекла, ані раю, немає й Бога, тілько я!» Шевченко відкриває кожному прості й довершені істини: «як би ви вчились так як треба, то й мудрість би була своя». А для цього «і чужого научайтесь й свого не цурайтесь», а то «мови слов’янського люду – всі знаєте. А своєї…» Саме з іронією ставиться поет до ура-патріотів, які так нічого не збагнули своєї долі та служать чужинцеві, що «історію нашу нам розкаже». Через своє блюзнірство вони, як триста з гаком чи сто сімдесят літ тому, так і тепер зосталися «раби, подножки, грязь Москви». Перечитую ці рядки, а в уяві наш монстр освіти постає. Та не лише він, а цілий табун служак, які перед царем-батюшкою покірно голови схилили. Саме такі ненависники України «присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять…» Ще недавно радянська, а нині (як не дивно) суща влада бояться Шевченкових слів, наче власного відображення у дзеркалі часу.
До них поет мовить про марноту сподівань на перемогу варварства. Кара Господня завше чекає зрадників, бо від неї «не втечете і не сховаєтеся, всюди вас найде правда-мста; а люде підстережуть вас на тотеж, уловлять і судить не будуть, в кайдани туго окують, в село на зрище приведуть, і на хресті отім без ката і без царя вас, біснуватих, розпнуть…»
А ще великий Кобзар поєднав два виклики часу. Перший – захистити честь свою й народу від наруги та відстояти волю навіть ціною власного життя. «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте!», аби не постала інша крайність – «погибнеш, згинеш, Україно, не стане знаку на землі». А другий – вічна і незнищенна тема милосердя Божого та людського, до ближнього й отчої землі. «Свою Україну любіть, любіть її… Во время люте, в останню тяжкую минуту за неї Господа моліть» та «обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!»
Вчора я на телеекрані побачив вражаючі кадри: у обіймах полум’я, яке вирувало на Майдані, опинився портрет молодого Шевченка з цифрою 200. Він був прикріплений на рекламному щиті, що стояв поміж протибоцями. Язики пломеню вже зачепили ювілейний плакат і… молодий хлопець, перестрибнувши через барикаду, побіг до нього. Всі по обидва боки завмерли. Юнак, скинувши куртку, намагався збити полум’я. У той же час, із боку силовиків, розсунувши металеві щити, вийшов воїн та став допомагати майданівцю. Вогонь відступив. З портрета на двох молодих українців дивився Тарас. Вони втрьох були як однолітки, а крізь чорну завісу диму до них несподівано прорвалися сонячні промені. На цьому сюжет обірвався. Куди вони підуть далі? Що їх чекає? Хочете знати? Я теж. Тому читайте Шевченка – там знайдемо відповіді. «Та читайте од слова до слова, не минайте ані титли, ніже тії коми – все розберіть… Та й спитайте тоді себе: що ми?..»
Олег Герман –
заслужений діяч мистецтв України, поет
