ЗОКРЕМА, потрібно було уточнити: смерть лідера Народного руху України настала внаслідок зіткнення автомобіля, в якому він їхав, із вантажівкою чи, може, після катастрофи його, важко травмованого, хтось добив? Бо в прокурорів були сумніви щодо достовірності первинної експертизи, виконаної лише однією особою, адже в подібних випадках це слід робити комісійно.
І судмедексперти, і науковці-фізики, й фахівці з автомобільної техніки зі своєю місією впоралися — скрупульозно дослідили всі обставини трагедії, яку, нагадаємо, в 1999-му тодішній головний міліціонер країни Юрій Кравченко відразу поквапився кваліфікувати як звичайну дорожньо-транспортну пригоду. Згодом і його дивну смерть так само екстрено оголосили самогубством. Матеріали ж, здобуті комісією у 2009-2010 роках, мали змусити слідчих копати глибше: кому заважав В’ячеслав Чорновіл, хто найбільше побоювався, що, ставши очільником держави, популярний політик міг змінити очевидний проросійський курс України на проєвропейський?
Однак розплутування резонансної справи все тупцювало на місці, а суспільство так і не дізналося всієї правди про загибель лідера НРУ.
Нещодавно в інтерв’ю буковинській газеті «Час» професор Віктор Бачинський уперше сказав те, чого раніше не виносив на люди:
«Машина, у якій був Чорновіл, рухалася зі швидкістю 135-150 кілометрів за годину. Гальмівний шлях — 33 метри. Якби швидкість не перевищувала 90 кілометрів, то зіткнення з балкою причепа вантажної машини (навмисно вона там опинилась чи ні — справа слідства) не спричинило б таких тяжких ушкоджень. Однак є цікаві моменти, які для мене дивні.
По-перше, транспортний засіб після ДТП (тим паче коли стосується такої видатної людини) повинен був зберігатися на штрафному майданчику. Проте машина щезла на третю добу, й досі її ніхто не знайшов. По-друге, автівку Чорновола та водія поміняли за місяць до трагедії. І третє — якби спрацювали подушки безпеки, якими було обладнане авто, то навіть на такій швидкості ушкодження пасажир та водій дістали б значно менші. Вони могли б залишитися живими. Але чому ті подушки не спрацювали? Це вже запитання не до мене…».
Мабуть, його слід адресувати тим, у кого нині, образно кажучи, народом видана ліцензія на вердикт правди.
Зенон МИХЛИК, “Сільські вісті“
