Ми зустрілися з президентом громадської організації «Ла Страда-Україна», доктором юридичних наук, професором Катериною ЛЕВЧЕНКО, яка вже багато років займається цією проблематикою і на практиці запроваджує європейські підходи до вирішення питань протидії домашньому та ґендерно обумовленому насильству в Україні.
– Україна підписала Стамбульську конвенцію ще в момент її ухвалення 2011 року. Чому не поспішає з ратифікацією?
– Коли ми говоримо про ратифікацію міжнародно-правового документу, то маємо розуміти, що йдеться на лише про голосування в парламенті. Насамперед мова про адаптацію норм національного законодавства до положень цієї Конвенції. Аби забезпечити її роботу, потрібно внести зміни до близько 18 законів та кодексів, а також врахувати можливість подальшого фінансування.
Стамбульська конвенція спрямована, перш за все, на формування системи забезпечення прав жертв домашнього насильства та насильства щодо жінок, надання їм комплексної допомоги. А також на запровадження повноцінного кримінального покарання за будь-які акти скоєння такого насильства. Звісно, Україна має напрацювання в обох напрямках роботи. Але домашнє насильство в Україні досі не криміналізоване. І ті адміністративні стягнення у вигляді громадських робіт або арешту, які отримують кривдники, не є адекватним покаранням за скоєне зло. Дії кривдників відбуваються не лише на побутовому рівні, але частиною фахівців вони не сприймаються як протиправні. Тож залишається чимало питань, з якими треба серйозно працювати.
– Чи багато жінок в Україні потерпають через домашнє насильство, насильство стосовно жінок?
– Ваше питання нагадує риторичне. На жаль, кожна третя українська жінка страждає від насильства. За даними Національної поліції України, лише в 2015 році зареєстровано більше 116 тис. заяв за фактами скоєння насильства в сім’ї, складено більше 78 тис. адміністративних протоколів. Звертатися по допомогу наважуються не всі, бо не завжди знають, яким чином це правильно зробити, а буває просто не вірять, що така допомога буде дієвою. Нинішня державна політика, спрямована на надання такої допомоги, є неефективною, часто межує з байдужістю.
Я маю статистику за 2009 рік. Тоді в результаті домашнього насильства в Україні загинуло близько 1 тис. жінок. Це кричущі цифри. Думаю, що відтоді вони не сильно змінилися.
Є й інший бік проблеми. Я входжу до складу Комісії при Президенті України у питаннях помилування. Ми вже неодноразово розглядали справи жінок, які вбили своїх чоловіків. Практично завжди ці жінки тривалий час страждали від домашнього насильства, але не отримали належної допомоги – ні від поліції, ні від соціальних працівників. Це призвело до трагічних наслідків.
Якщо ми й надалі байдуже ставитимемося до проблеми, вона лише загострюватиметься. Особливо нині, коли країна втягнута у збройний конфлікт і багато років потому стикатиметься з його наслідками, з агресією та нетолерантністю, які посилилися в суспільстві.
– Які питання потребують першорядного вирішення?
– Найбільшою проблемою в наданні допомоги є відсутність в Україні мережі спеціалізованих установ для тимчасового проживання жертв домашнього насильства.
23 стаття Стамбульської конвенції зобов’язує державу, яка ратифікує цю Конвенцію, «вжити необхідних законодавчих або інших заходів для забезпечення створення відповідних легко доступних притулків у достатній кількості для надання безпечного розміщення жертв, особливо жінок та їхніх дітей, та надання їм дієвої допомоги». Тобто, в Україні на законодавчому рівні повинна бути прописана необхідність створення та функціонування таких установ і відповідно забезпечена далі їх діяльність.
На сьогоднішній день у нас є лише 2 притулки для тих, хто потерпів від домашнього насильства, насильства щодо жінок. Обидва знаходяться в Києві: міський притулок та районний Деснянського району міста. В Києві є ще соціальна квартира для постраждалих від домашнього насильства, яку утримує міжнародна організація – благодійний фонд «Право на здоров’я».
Решта закладів не є безпосередньо притулками для жертв насильства. Це центри соціально-психологічної допомоги для осіб, які опинилися в складних життєвих обставинах. І ці обставини можуть бути різними.
2012 року Центр «Ла Страда-Україна» спільно з фірмою «Avon» здійснював моніторинг таких притулків. Ми тоді об’їхали близько 50 різноманітних закладів, спілкувалися з персоналом, з клієнтами. Прихисток у них знаходили ті, хто постраждав від пожежі, хто вийшов із місць позбавлення волі, з інтернатів чи соціальних гуртожитків. Потерпілих від домашнього насильства серед них –10-15%. За даними самих центрів, на рік сюди може потрапляти 2-3 такі особи. Переважна більшість цих центрів були створені в 2005-2006 роках. Останній, якщо не помиляюся, відкрився в 2007 році.
Але навіть такі центри існують не в кожній області. В Харківській, Полтавській, Вінницькій, Херсонській, Київській областях їх просто нема. І це створює величезні складнощі з надання допомоги особам, які потерпають від домашнього насильства. Часто вони навіть не наважуються виносити свої проблеми за поріг власних помешкань, бо не мають, куди йти по допомогу.
Серйозна проблема й у тому, що центри соціально-психологічної допомоги приймають здебільшого жінок без дітей. Або якщо з дітьми, то не молодшими за 3 і до 7 років. А Конвенція чітко говорить, що потрібні притулки для надання дієвої допомоги жінкам та їхнім дітям. Тобто, внутрішня регуляція, яка існує в центрах соціально-психологічної допомоги, не відповідає всім вимогам Конвенції.
– А де можна розміщувати дітей, які зазнали насильства у власних сім’ях?
– У центрах соціально-психологічної реабілітації дітей та притулках для дітей. Таких закладів понад 100 і вони є в кожній області України. Але там також можуть перебувати різні категорії дітей, в тому числі ті, хто є в конфлікті із законом або безпритульні діти.
– Чи є розрахунки, скільки притулків для потерпілих від домашнього насильства потрібно мати в Україні?
– У нас кажуть – за потребою. В Європі існують спеціальні стандарти. У них потреба визначається відповідно до кількості проживаючих – одне місце в притулку на 10 тис. осіб дорослого віку. Такі стандарти закладає і Стамбульська конвенція. Якщо говорити про притулки для постраждалих від сексуального насильства, то там розраховують одне місце на 100 тис. осіб.
У нас центри соціально-психологічної допомоги загалом розраховані на 10-30 осіб. Звичайно, це крапля в морі.
– Як жінки можуть влаштуватися до притулку?
– Вони потрапляють туди через Центри соціальної служби сім’ї, дітей та молоді. Потерпілі мають звернутися до соціального працівника за направленням.
На жаль, позитивний досвід роботи таких центрів дуже мало пропагується в Україні.
– Як довго можуть жінки користуватися допомогою притулку?
– Зазвичай перебування в притулку прописується типовим положенням про притулок і може тривати до 90 днів. Жінка може повторно перебувати в притулку, але не більше двох разів на рік.
До речі, в усіх країнах притулки мають положення і дуже чіткі правила внутрішнього розпорядку.
– Допомогою таких притулків можуть користуватися жінки, які мають роботу, чи також непрацюючі?
– Наявність роботи не впливає на можливість користування притулком. Обмеження – це місце реєстрації особи. Бо притулки фінансуються з місцевих бюджетів, отже не можуть приймати іногородніх.
Це суперечить європейським стандартам. Скажімо, в Києві багато людей живуть і працюють, хоча зареєстровані в інших регіонах. Вони фактично не можуть користуватися в разі необхідності такими притулками. Хоча жінки, які не мають постійного житла, якраз і можуть більше страждати від насильства.
На проблему притулків зараз дуже вплинула, без сумніву, війна і ситуація з внутрішньо переміщеними особами. Тому що багато центрів соціально-психологічної допомоги заповнені внутрішньо-переміщеними особами, які залишилися без житла. І жертви домашнього насильства відсунуті на задній план. Хоча це невірно.
– Яку допомогу жертви домашнього насильства мають отримувати в притулку?
– Вони отримують психологічні та юридичні консультації. Юридичні або правові консультації включають допомогу в оформленні чи відновленні документів, особливо, якщо це пов’язано з розлученням, виплатою аліментів, судовими справами.
Такі консультації забезпечуються працівниками Центрів соціальної служби сім’ї, дітей та молоді, які в зв’язку з децентралізацією зараз переходять на утримання місцевих бюджетів. І в деяких регіонах уже вирішують, що на них можна зекономити, що їх можна скорочувати, закривати. Це також є дуже небезпечно.
– Чи може в притулку надаватися медична допомога?
– Медична допомога надається лише за умови, якщо є відповідні домовленості з місцевими закладами охорони здоров’я. Можуть навіть бути медсестри, хоча це не поширена практика. Десь залучають кошти донорів – благодійних, релігійних організацій, бо ж ліки у нас безкоштовно не надаються.
Є дуже позитивний досвід, коли центри соціально-психологічної допомоги мають домовленості із закладами освіти, з дитячими садочками, школами. Якщо там перебувають жінки з дітьми, вони можуть тимчасово влаштувати дитину в садочок або в школу для того, щоб жінка могла працювати або вирішувати питання подальшого влаштування життя, оформлення документів тощо.
Ще в деяких притулках надається базове харчування. Хліб, цукор, олія, макарони, чай тощо.
– Наскільки дорого обходиться утримання притулку?
– Скажімо, притулок у Деснянському районі Києва, який розрахований на 10 осіб, 2012 року мав бюджет у 250 тис. грн. На наступний рік вони просили 320 тис. грн. Звісно, відтоді ціни зросли, але не думаю, що в рази.
– Звідки жінки, які потерпають від домашнього насильства, можуть дізнатися про місце розташування притулків, допомогу, яку вони надають, про іншу важливу інформацію?
– Дізнатися про допомогу можна, зокрема, з національної гарячої лінії Центру «Ла Страда-Україна» з питань попередження домашнього насильства, торгівлі людьми і ґендерної дискримінації. Її телефон 0 800 500 335 або 386 (з мобільних). За минулий рік ми отримали 9135 дзвінків.
З 1 лютого 2016 року гаряча лінія почала працювати двадцять чотири години сім днів на тиждень – дякуючи підтримці Фонду Народонаселення ООН в Україні. До речі, це відповідає вимогам Стамбульської конвенції, яка передбачає неодмінне запровадження такого цілодобового сервісу.
Також інформацію можна отримати в Центрах соціальної служби сім’ї, дітей та молоді, у ЗМІ.
– Що сьогодні потрібно зробити, аби притулки для осіб, які потерпіли від домашнього насильства, почали активно працювати в Україні?
– Найперше треба говорити про ухвалення необхідних законодавчих змін. Міністерство соціальної політики України спільно з експертами громадських організацій, в тому числі, Центру «Ла Страда», Проектом Ради Європи «Запобігання та боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством в Україні» та іншими підготували проект Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Закон хороший і спрямований на те, щоб привести національне законодавство у відповідність до вимог Стамбульської конвенції. Він пропонує надати можливість утворення спеціалізованих установ для жертв домашнього насильства місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування. Це повністю відповідає реформі децентралізації влади в Україні.
Нині триває процес погодження законопроекту з різними міністерствами. І виникли певні незгоди з Міністерством фінансів, яке вважає створення притулків для осіб, що постраждали від домашнього насильства, надмірними витратами, які не є актуальними в нинішній складній соціально-економічній ситуації. Також зауваження міністерства стосуються національної гарячої лінії – відповідальність за неї пропонують покласти на урядовий «колл-центр», хоча йдеться про абсолютно різні речі.
Звісно, ми будемо відстоювати свою позицію.
– Тобто, все впирається в гроші?
– Це дуже просте пояснення. Економічна криза та війна не відміняють проблем з домашнім чи ґендерно обумовленим насильством. Навпаки, у такі складні періоди насильство загострюється. Це проблеми не окремих жінок, а цілого соціуму. Тому суспільство, влада не можуть стояти осторонь.
Свого часу Центр «Ла Страда-Україна» проводив дослідження «Ціна домашнього насильства». Користуючись методиками англійських та австралійських учених, ми визначили, що 2007 року на боротьбу з наслідками домашнього насильства Україна витрачала до 150 млн. грн. на рік. Порівняйте: утримання одного притулку для жертв такого насильства обходиться у 350-500 тис. грн.
Організацією та утриманням притулків займатимуться місцеві органи влади. Вони можуть залучати для цього окрім власних коштів і допомогу різних спонсорів. Сьогодні ми маємо запровадити законодавче забезпечення і законодавчі підвалини для організації роботи таких закладів. І не можна гальмувати цей процес.
Міжнародні зобов’язання нашій країні також допомагають виконувати міжнародні донори. Якщо Україна підтримує європейський вибір, то має запроваджувати і європейські стандарти.
Є відомий вислів, що злочин простіше упередити, ніж розбиратися з його наслідками. Я перефразую, що його й дешевше упередити. Часто вкладена гривня тут обертається людським життям і долею.
– Як ви плануєте домовлятися з Мінфіном?
– Ми такий діалог почали. Вже мали робочу зустріч із заступником міністра Романом Качуром. І сподіваємося, що спільно з народними депутатами України, які опікуються ратифікацію Стамбульської конвенції, – з Марією Іоновою, Іриною Геращенко, Іриною Луценко, спільно з представниками Міністерства закордонних справ, Міністерства соціальної політики нам вдасться переконати мінфінівських фахівців. Принаймні, міністр фінансів Наталія Яресько обіцяла з нами зустрітися. Добре, що міністри стають доступними. Це додає оптимізму, що справи будуть вирішуватися.
Володимир ДОБРОТА,
Національний прес-клуб «Українська перспектива»
