Зустріч на Кубі Папи римського Франциска І та Патріарха Кирила і підписання ними спільної декларації – доволі значуща і, водночас, неоднозначна подія. «Ця зустріч вписується у дуже багато різних контекстів, і це все треба враховувати, тому що цей загальний контекст у перших 7 пунктах декларації дуже відчувається», – зазначив Володимир Бурега, проректор Київської духовної академії з науково-богословської роботи, під час дискусії в Українському кризовому медіа-центрі, у ході якої учасники спробували розглянути різні аспекти цієї події та спрогнозувати, які наслідки вона може мати для релігійного і суспільно-політичного життя в Україні.
Підписану декларацію учасники дискусії оцінили як доволі дискусійну. З одного боку, її підписання є позитивним кроком хоча б з тієї причини, що це спроба діалогу і суттєвий крок до примирення. З іншого боку, текст декларації залишає доволі широкий простір для інтерпретації – «від крайнощів в одну сторону до крайнощів в іншу сторону, […] часто немає речей, які мали б там бути, але є щось спільне, під чим сторони згодні підписатися», – зауважив о. Петро Балог, заступник директора Інституту релігійних наук ім. Томи Аквінського. При цьому є усі підстави вважати, що сторони не були достатньо щирими, підписуючи цей документ, стверджує Віктор Єленський, релігієзнавець, народний депутат України, голова підкомітету з питань державної політики у сфері свободи совісті та релігійних організацій. «У декларації є речі, які просто не є правдивими – наприклад, констатація розквіту релігійної свободи у РФ. Ми отримуємо повідомлення про знесені молитовні будинки, оштрафованих пасторів і так далі. Це відбувається кожного тижня, я вже не кажу про те, що відбувається на окупованих Росією територіях», – підкреслив він. Людмила Филипович, релігієзнавець, завідувач відділу історії релігій та практичного релігієзнавства Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України, звернула увагу на те, що у тексті декларації дуже помітно, яку частину готували у Ватикані (імовірно, першу) і яку – у Москві (другу, зокрема стосовно України), яку потім дещо підкоригували до прийнятних для Ватикану формулювань.
Найбільше контроверсійних коментарів викликають, зокрема, пункти 25-27, що стосуються України. У пункті 26 йдеться про збройний конфлікт на Донбасі. «Термін який використовується – це «протистояння»: сontra італійською, hostilities англійською, що також трохи змінює зміст, і російською – «протистояння», – зазначив о. Андрій Зелінський, військовий капелан. За його словами, українські військові вважають це слово надто узагальнюючим. «Вони кажуть: хіба це не агресія, хіба це не війна?», – пояснює отець Андрій. Ще одне запитання з боку українського суспільства стосується задекларованого наміру церков «залишатися поза конфліктом» і сприяти досягненню миру. Одним із парадоксів конфлікту на Донбасі є те, що українські військові отримали від православної церкви благословення «на захист Батьківщини від людей, які незаконно присутні в Україні», у той час як православна церква Московського Патріархату зі свого боку благословила на участь у цій війні бойовиків самопроголошених республік. Більше того, нагадав о. Андрій, відомі непоодинокі випадки, коли священики ПЦ МП самі брали до рук зброю. Наразі ж Патріарх Кирил, який є головою УПЦ МП, своїм підписом під декларацією засвідчив, що церква не має ставати на бік жодної зі сторін конфлікту. «Чому тоді не прозвучало, запитують військові, заклику до незаконних збройних формувань і російських військових «Хлопці, складіть зброю»?», – пояснює о. Андрій.
Запеклі дискусії точаться довкола інтерпретації пункту, де згадано греко-католицьку церкву: від «все пропало – УГКЦ ліквідують, Київський Патріархат ліквідують» – до схвальних. Напевно, жодний документ із католицько-православного діалогу не викликав такої реакції, принаймні у соцмережах», – зазначив Тарас Антошевський, директор Релігійно-інформаційної Служби України. Представники Московського Патріархату, причому як в Росії, так і в консервативних православних колах в Україні, інтерпретують цей пункт як засудження УГКЦ. Греко-католиків обурило те, що їх жодним чином не залучали до дискусії; багато хто сприйняв це як зраду. «Ця церква була переслідувана виключно за те, що зберігала вірність Святому Престолу, і тепер ставитися до УГКЦ як до якщо не розмінної монети, але такого, чим можна пожертвувати задля примарної християнської єдності – це не дуже чесно», – зауважив з цього приводу Віктор Єленський. «Важливо, що українці [у цій ситуації] нарешті проявилися як історичний суб’єкт і відкрито протестували щодо пунктів 26-27 цієї декларації», – зазначила Людмила Филипович. Вона нагадала, що у Західній Європі з цього приводу навіть пройшли марші протесту, а студенти Українського католицького університету оприлюднили звернення до понтифіка. Пан Єленський додав, що Папа Франциск І насправді дуже мало обізнаний зі станом християнства у Східній Європі, на відміну від Південної Америки, тож якщо представники української громадськості наполегливо доноситимуть до нього точку зору українського суспільства, його позиція може змінитися на більш прихильну. У той же час, зазначає Тарас Антошевський, «у Ватикані не всі українофіли. Російська пропаганда має там величезний вплив, і ми змушені це визнати».
Водночас, прихильники «оптимістичної інтерпретації» не вбачають у заяві стосовно греко-католиків нічого загрозливого для УГКЦ, адже у декларації «засуджується уніатизм, а не унія як така», зазначив Володимир Бурега. «За буквою декларації виходить так, що православні і католики мають шукати шляхи до примирення і долати історичний вантаж, відмовлятися від конфліктів, які були у минулому. […] Фактично це санкція на пошук діалогу між православними і греко-католиками», – констатує він. Пан Бурега зазначив, що на нижчому рівні духовенства діалог між конфесіями налагодився вже досить давно, тож наразі є суттєвим позитивом, що «слова примирення отримали найвищу санкцію». Крім того, таке формулювання дає підстави вважати, що відтепер ставлення до римо-католицької та греко-католицької церкви у РФ має стати набагато толерантнішим – хоча, звісно, декларація засвідчує лише намір, а не пряме зобов’язання.
Сама зустріч є подією також неоднозначною. З одного боку, це перша зустріч найвищих представників найбільших християнських конфесій, до якої у Ватикані готувалися 20 років. З іншого боку, зазначає Володимир Бурега, зустріч Папи з очільником православної церкви не є чимось безпрецедентним. Він нагадав, що протягом 60-х – 80-х років відбулася значна активізація зустрічей між православними і католиками, і лише у 90-х – 2000-х роках ці взаємини суттєво погіршилися, особливо після утисків католицьких єпархій на території РФ. «Сьогодні Кирил фактично намагається повернутися до тієї парадигми взаємодії із Ватиканом, що є для нього поверненням до того, у чому він вихований», – пояснив пан Бурега, додавши, що свою кар’єру релігійного і політичного діяча патріарх розпочинав саме у той період.
Крім того, наголосили Віктор Єленський та Володимир Бурега, дану зустріч слід розглядати і в геополітичному вимірі. Зокрема, нагадав пан Єленський, ідеї подібної зустрічі виникали ще за часів Іоанна-Павла ІІ, проте між сторонами було надто багато протиріч. «Зустріч стала можливою тоді, коли у Росії не залишилося інших можливостей прориву з ізоляції, у якій вона знаходиться», – підкреслив він. У цій ситуації міжконфесійний діалог на найвищому рівні є одним із поки що доступних і досить дієвих каналів впливу на думку Заходу, і це не нова практика: «Чим складніші були взаємини між тоді ще Радянським Союзом і західним світом – зворотно підвищувалася вага церковних контактів», – додав пан Бурега. Серйозним підтвердженням саме такої мотивації Кирила є те, що ця безпрецедентна зустріч із папою – релігійним представником західного світу – відбулася на фоні жорсткої антизахідної риторики держави і церкви у самій Росії. «Можливо Папа і його радники усвідомлюють, що мають справу не просто з релігійним діячем, а з високопоставленим дипломатом, який вдягнений у патріарший одяг, але Папа знаходить за можливе обміняти «суєтне на вічне» – геополітику на декларацію, яка звернена в тисячоліття», – констатував Віктор Єленський; тим більше, додав о. Петро Балог, через деякий час «про декларацію всі забудуть – будуть пам’ятати обійми і час зустрічі». Ще однією причиною згоди патріарха на міжконфесійний діалог є пошук потужного союзника у боротьбі із процесами секуляризації у сучасному світі. «Процеси секуляризації пов’язані в першу чергу із протестантськими конфесіями, а католики розглядаються як союзники у боротьбі проти секуляризації», – пояснює пан Бугера. Він зазначив, що для самої католицької церкви дехристиянізація Європи також стала серйозним викликом, і саме це одна з причин, чому й Франциск І погодився на цю зустріч.
Отець Андрій Зелінський зі свого боку звернув увагу на те, що зустріч Франциска І та Патріарха Кирила відбувалася паралельно із переговорами у Мюнхені. Зважаючи на те, що всього за тиждень до поїздки на Кубу Московський Патріархат заявляв, що не готовий до підписання декларації, цілком імовірно, що причиною такої разючої зміни настроїв православної сторони стала суто політична необхідність відволікти увагу від цих переговорів.
Підводячи підсумки дискусії, експерти зазначили, що зустріч, скоріше за все, стане каталізатором змін у стосунках між римо-католицькою та православною церквою, а декларація – «дорожною картою» для керівництва. Як зазначила пані Филипович, декларація «визначила гарячі теми для всіх церков і виклики, які стоять перед усіма людьми». Виявлена готовність до діалогу спонукатиме до обговорення богословських розбіжностей і проблемних питань, які розділяли конфесії як у минулому, так і у наш час. Декларація, при цьому, «випереджає настрої підлеглих Кирила», зазначив о. Петро Балог, тож патріарх, на думку Людмили Филипович, ризикує опинитися у серйозному конфлікті із консервативним крилом духовенства. Російське богослов’я найближчим часом зазнає фундаментальних змін, оскільки перед ним стоїть завдання якось виправдати контакт із католицькою церквою. Широкий простір для інтерпретації тексту декларації подає надії для католиків та греко-католиків РФ, що зможуть посилатися на цей документ, виборюючи право безперешкодно займатися своїми релігійними практиками, а для української сторони – добиватися від ПЦ МП реального виконання принципу невтручання церкви у конфлікт. Проте безпосередній вплив зустрічі на релігійне життя в Україні, на думку експертів, буде незначним – воно розвиватиметься згідно із тими закономірностями, що сформувалися упродовж років незалежності, якщо не брати до уваги аспект діалогу УПЦ КП і МП з УГКЦ: у цьому питанні ситуація може «зрушити з мертвої точки», вважає Володимир Бурега. «Позитивна роль Гаванської декларації – спільної заяви – полягає у тому, що вона збудила громадську думку, у тому числі в Україні […], вона, можливо, збудить Всеукраїнську раду церков, спонукає її вирватися з українського контексту – вона давно мала б бути присутня при європейських структурах» – зазначив Віктор Єлецький. У підсумку, хоча декларація була спрямована «фактично на розділення і розбрат християн в Україні, вона, навпаки, сприятиме їх консолідації».
