Сумно жартують інтеліґенти, що спочатку встановили зірочку тому, хто пісні крутив начальства з культури на радіо, а цього року тому, хто нові вірші чиновника-поета покладе на музику і буде їх співати.
***
Довідка Вікіпедії
Степа́н Євстахійович Сапеля́к (нар.26 березня 1951, за паспортними даними — 1952, село Росохач Чортківського району Тернопільської області — пом.1 лютого 2012) — український поет, прозаїк, публіцист, літературознавець, правозахисник, громадський діяч. Учасник «росохацької групи». Член Національної спілки письменників України (1991), міжнародного ПЕН-клубу (1992), Української Гельсінської спілки (1987).
Народився в селі Росохач неподалік Чорткова південніше на Тернопільщині. Батько родом з Перемишля (нині Польща) — український лемко, вірний греко-католик, муляр і рільник. Мати — Ганна родом з Тернопільщини, разом із своєю матір’ю Анастасією співали у хорі у церкві святого Миколая.
Навчався у середній освітній та музичній спеціальній школах за класом духових інструментів у м. Заліщиках (у Росохачі була лише восьмирічна школа), які закінчив у 1969 році.
29 жовтня 1972 р. після чергових арештів (Ігоря Калинця та ін.) написав відкриту заяву на ім’я тодішнього Генсекретяря КПРС Леоніда Брежнєва та Першого секретаря КПУ Володимира Щербицького, у якій висловив незгоду супроти арештів та свавілля української інтелігенції.
1972 року Сапеляк надіслав до видавництва збірку поезій, яку один із рецензентів охарактеризував як «націоналістичну».
17 листопада 1973 році був виключений з комсомолу, а згодом і з вишу. З лютого 1973 року перебуває під слідством в Тернопільському КҐБ, як учасник молодіжної підпільної групи, яка у ніч 22 січня 1973 р. на честь 50-річниці Акту Злуки УНР і ЗУНР у м. Чорткові вивісили жовто-блакитні прапори й розклеїли летючки із протестом й закликом: «звільнити політв’язнів із радянських тюрем й концтаборів». Слідчими органами КҐБ йому було інкриміновано «написання й виготовлення» віршів тенденційно націоналістичних, що опорочують своїм змістом радянський та суспільно-політичний лад Союзу РСР”, віршів антирадянського «наклепницького» змісту з метою «підриву й повалення суспільно-політичного ладу в СРСР та відриву Радянської України від Союзу..», а також звинувачення у так званій «антирадянській агітації та пропаганді». 19 лютого 1973 року заарештований та 24 вересня 1973 засуджений Тернопільським обласним судом за частиною 1 ст. 62 КК УРСР («Антирадянська агітація і пропаганда») та ст. 64 («Організаційна діяльність та участь в антирадянській організації») до 5 років позбавлення волі та 3 років заслання.
Покарання відбував в концтаборах та тюрмах ГУЛАГу міст Пермі, Владимира, Північного Уралу, Охотського побережжя Хабаровського краю та в Казанському централі. На засланні був на Колимі та в Хабаровському краї.
В ув’язненні брав активну участь у концтабірному русі Опору.
10 грудня 1975 р. академік А. Сахаров у своїй Нобелівській лекції, «Світ. Прогрес. Права людини», зачитаній в Осло Оленою Боннер, зокрема, говорив:
…Я не можу сьогодні розповідати конкретні судові справи, конкретні долі… Я просто назву тут, у цьому залі, імена деяких відомих мені в’язнів. Як уже ви чули вчора, я прошу вас уважати, що всі в’язні совісті, усі політв’язні моєї країни розділяють із мною честь Нобелівської премії Миру… »
Серед 129 прізвищ в’язнів совісті 74-м він назвав прізвище Степана Сапеляка.
В 1983 році «під гласним наглядом» КДБ був поселений у смт Безлюдівка на Харківщині. У 1984 р. за книгу віршів «День молодого листя» був прийнятий до Міжнародного Пен-клубу (згодом один із засновників українського відділення ПЕН)[1].
Степан Сапеляк так згадує про цей період свого життя:
…Це мої найплідніші й золоті просвітки творчости. І це мої болісні і найтрудніші роки життя. Роки «над прірвою» і роки під високою зорею. Де єдиний вихід – оживляти й виробляти власну чесну думку, відстоювати поняття свободи та християнських цінностей у житті й мистецтвах. І щасливий був я, бо вчителя мав за всіх обставин мого артизму, звитяжця й поета – Ігоря Калинця…[2] »
1986 — співфундатор Української асоціації незалежної творчої інтелігенції[3].
З лютого 1987 року стає членом Української Гельсінської Групи (УГГ) сприяння Гельсінських угод, підписаних Москвою[4][5].
Того ж 1987 р. увійшов до редколегії позацензурного самвидавчого, громадсько-політичного часопису «Український вісник» (за його участі вийшло п’ять чисел журналу та інформаційних бюлетнів)[6] На пропозицію В. Чорновола підписував статті та добірки власним прізвищем, а не псевдонімом[7].
7 грудня 1987 р. — співфундатор і член Ініціативної групи мистців пера і пензля, театру і кіно — Української Асоціації незалежної творчої інтелігенції ([УАНТІ]) і відповідальний редактор (у співпраці з поетом М. Даньком) за друге число нелегального мистецького видання «Кафедра» за сприяння [УАНТІ][8][9].
Від 1987 — член редакційної колегії «Українського вісника», до 1988 — співредактор незалежного позацензурного часопису «Кафедра» у місті Львів, від 1989 — відповідальний редактор за подальші випуски цього часопису в Харкові.
17 липня 1988 р. — заснував Гельсінську Групу в м. Харкові, яку очолював 1988–1990 рр. до її реорганізації в Республіканську партію, яку також і очолював[10]. У серпні 1988 р. вперше в у Харкові підняв жовто-блакитний прапор біля пам’ятника Тарасові Шевченкові з активістами УГГ[11].
1988 р. Степану Сапеляку присуждена премія Літературного фонду ім. Івана Франка в Чикаго (США)[12].
1989 р. (від 30 січня — до 20 травня 1989 р.) — здійснив тримісячний робочий візит до Канади, США, Великобританії та Західної Німеччини. 19 квітня Степан Сапеляк мав робочу зустріч з Прем’єр-міністром Канади Мартіном Брайяном Малруні та відвідав Палату громад у столиці Канади Оттаві[13].
1989–1993 рр. стажувався на філолологічно-філософському факультеті Українського Вільного Університету (УВУ) в м. Мюнхен (Німеччина). Співфундатор Української асоціації незалежної творчої інтеліґенції
У 1991 році реабілітований Генеральною Прокуратурою України «за відсутністю складу злочину»[15]. Того ж року прийнятий до Спілки письменників України[16][17][18]
Від 1993 р. працює заступником головного редактора відродженого часопису «Основа» (редактор В. Ілля, Київ)[19]. 1993 р. Комітетом з державних премій України поету Степану Сапеляку за збірку поезій «Тривалий рваний зойк» присуджено Національну премію України імені Тараса Шевченка в галузі літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики за вагомий внесок у розвиток культури[20] У 1994 році присуджено Всеукраїнську літературно-мистецьку премію ім. Левка та Богдана Лепкого за книгу «Журбопис» та публікації в журналі «Тернопіль»[21].
У 2001 р. — нагороджений Міжнародною медаллю «В’язень сумління» Міжнародного фонду «Смолоскип»[22]. 2003 р. — присуджено Міжнародною Лігою українських меценатів та редколегією журналу «Київ» — літературно-мистецьку премію України ім. В. Свідзінського[23][24].
2005 р. Указом Президента України нагороджений орденом «За заслуги ІІІ ступеня»[25]. 2006 р. президентом Міжнародного Комітету «Amnesty International» на честь 25-річчя заснування УГГ та «Radio Free Europe / Radio Liberty» нагороджений медаллю «В’язень сумління». 2007 р. Обраний Асамблеєю лауреатів Національних премій України ім. Д Т. Г. Шевченка — співголовою Оргкомітету Академії Шевченківських лауреатів (аналог Гонкурівської академії)[26]. 2009 р. За книгу «Хроніки дисидентські від головосіку» (видання друге, доповнене. 2007. Видавництво «Майдан») нагороджений Першою премією та дипломом фонду Волиняків-Швабінських Українського Вільного Університету (Нью-Йорк, США)[27].
18 листопада 2009 р. за визначний особистий внесок у відстоювання національної ідеї, становлення і розвиток Української незалежної держави та активну політичну і громадську діяльність постановою Президента України Сапеляк С. Є., письменник, голова Харківської філії Української гельсінської спілки нагороджений відзнакою Президента України — Хрестом Івана Мазепи[28]
У цей же час був нагороджений почесною подякою «За особистий внесок у боротьбу за незалежність України, відстоювання ідеалів свободи» Президента України[29], почесною грамотою-подякою Верховної Ради України, низкою відзнак громадських, політичних та релігійних організацій[30]. 25 листопада 2003 року О. Омельченком був нагороджений почесною грамотою-подякою Київського міського голови та нагрудним знаком № 3956.
30 березня 2010 в рамках традиційного щорічного конкурсу «Харків’янин року» Харківським Інститутом рейтингових досліджень був номінований почесним званням «Харків’янин 2009 року» в III номінації «Діячі науки, культури, мистецтва»[31].
Помер 1 лютого 2012 р. у м.Харків. За попередньою інформацією, причиною передчасної смерті став інсульт.
Довідка Вікіпедії
Алея зірок у Тернополі — пам’ятна алея на вулиці Гетьмана Сагайдачного в місті Тернополі. Відкрита 28 серпня 2011 року під час святкування Дня міста.
Щороку на Алеї у бронзових зірках тернового цвіту з’являються нові імена видатних тернополян, які зробили вагомий внесок у розвиток Тернополя, — митці, священики, лікарі, науковці, будівельники, меценати.
Виготовляють зірки для тернопільської алеї у Львові за гіпсовою заготовкою тернопільського скульптора Дмитра Пилип’яка.
