Мама щось малій коротко відповідає. Малеча перед тим, як щось мовити, хвильку думає і видає, ніби метелика з долоньки випускає:
– А я свого братчика люблю як пташку в небі!
Мама усміхається і цілує доню в скроню, дивуючись звідкіля ж у неї таке диво вродилось.
А за крок від неї за кермом сидів водій маршрутки. Лютий як старий голодний вовк. Кожного, хто заходив, пропалював поглядом, аж замки на ширінках плавились. І борони Боже щось натякнути про посвідчення. Дядько театрально закочував очі, плескав руками і швидко-швидко-швидко говорив до себе:
– Чого-ти-стара-корова-лізеш-вдома-сиди-їсти-вари-а-нє-в-маршрутку-лізе-вже-на-цвинтар-пора-а-вона-в-маршрутку-пів-автобуса-ні-копійки-не-заплатили-а-самі-пенсії-мають-професорські-а-я-за-рульом-ніяк-не-доролюся-курва-засрата-була…
Це чорнороте створіння сичало, булькало, плювалось, шипіло як дірявий чайник на вогні, кривило міни, цмокало і шкірило жовті зуби у лобове скло. Мені чомусь подумалось, що дядька при народженні відлучили від материної циці й відразу почали годувати лайном. І так донині.
Мадонна в джинсах вийшла на зупинці, а дядько за кермом при вигляді чергового пільговика-пенсіонера раз-по-раз закочував очі і сичав.
Думаю, що в нього є пес. Такий самий злий, як і він. Через те, що пес повинен бути схожим на свого господаря і це його дуже нервує. Якби він міг, то порвав би старому горло. Але не можна. Господар пратиме гарапником вздовж хребта. Із задоволенням.
От як вони можуть їхати в одному автобусі, жити в одному місті, на одній планеті, дихати одним повітрям – це мудре маля з мадонною в джинсах і це відро чорного гною за кермом? Класичні образки рафінованого добра і взірцевого зла. Ці субстанції не змішуються в кухлі життя.
Боюсь, що в чорноротого є більше шансів вижити в цьому світі. Він за кермом. Вони чомусь завше рулять. Одна надія – на пса.
