«Реформування – це непросто, не кожен має на таке сили, бо це робота з великим навантаженням, постійними викликами, і не швидким результатом», – пише у соцмережі Фейсбук продюсерка Тернопільської філії НСТУ Зоряна Биндас, коментуючи півроку тому випадок цькування на Суспільному. А ще коли будь-хто із працівників філії звільняється, не витримавши принижень, хамства і знецінення, керівництво каже одне і теж – отже вона чи він не витримали навантаження і не змогли пристосуватися до змін. Зручна завчена відповідь для тих, хто може засумніватися, що на Суспільному щось негаразд. На всі випадки.
Гадаю, що реформа Суспільного діє за таким принципом – офіційно довести, що колишня державна телерадіокомпанія непрофесійна. Тоді для чого потрібні працівники? Вони за замовчуванням всі «дуже погані» працівники, інакше ТБ і радіо після адекватних реформ було б мало не на рівні ВВС. Звільнити їх. Тоді навіщо така величезна будівля для 40-20 людей, які залишаться? Дуже багато запитань… І така ситуація з колишніми державними телерадіокомпаніями по всіх областях України.
Керівництво Суспільного у регіонах і Києві постійно каже, що скорочують тих, хто не вміє працювати або не хоче вчитися. Але чи це справді так?
Коли знімаю сюжет чи пишу статтю про будь-яке явище в суспільстві, намагаюся показати це через історію людини. Ніколи не думала, що розповідатиму про щось гостре через власну історію. А таких історій по інших філіях – сотні.
Трохи спогадів. На роботу прийшла улітку 2001 року. Тоді це була Тернопільська державна телерадіокомпанія. Сім років працювала редактором на обласному радіо. Вела там новини, писала репортажі, виходила в прямі ефіри, готувала тематичні програми. У 2008 році мене перевели на телебачення. Там теж був різний досвід – знімала репортажі, сюжети, вела ранкові прямі ефіри і суспільно-політичні програми.
Може я і мовчала б, якби не була журналісткою. Але переважило інше – бути журналістом, допомагати іншим людям донести до громадськості точку зору чи інформацію, і не розповісти про жорсткі побічні ефекти реформ у нас – це злочин.
На Суспільному у Тернополі процвітає мобінг. Продюсерка полюбляє скаржитися, що у нас не всі витримують нові стандарти. Що підлеглі постійно ходять на лікарняні і в котрійсь із редакцій іноді залишається троє людей. А як організований трудовий процес? Часто власноруч формують неробочу атмосферу, яка повна інтриг, цькувань і насильства. Чому люди хворіють? Часті лікарняні – це не причина, це наслідок.
Багато колег відчувають несправедливість, добре усвідомлюють, що щось не так. Адже з одного боку Суспільне – це майданчик великих можливостей і розвитку, якщо захотіти. А з іншого – твориш такий продукт, якого якраз і потребує аудиторія (хоч і не ідеально, бо вдосконаленню нема меж), але тебе знецінюють і викидають за борт.
У січні НСТУ направила до філії новий штатний розпис, де передбачені скорочення працівників. Коли у нас формували новий штат, то керівництво, на жаль, не особливо зважало на професійні вміння чи якості, досвід колег. Брали до уваги лише свої симпатії й антипатії, якісь підкилимні домовленості. Але в Законі про працю нема такого, щоб залишати у штаті лише тих, хто подобається. Є важливіші моменти – хоча б елементарна об’єктивність, досвід роботи тощо. У Тернополі на Суспільному «виживають» в першу чергу тих людей, які пропрацювали тут 10, 15 і більше років. І не йдеться, що хтось не може пристосуватися до нових умов праці. Ні в якому разі. Навпаки – колегам цікаві багатогранні варіанти для реалізації.
Ну невже Суспільне отак легко розкидається людьми, не вникнувши ні в що? Чому в штаті залишають лише тих, хто подобається продюсерці чи хто лояльний або з ким каву п’ють чи вино? А що ж з тими, проти кого дружить керівництво? А де ж тоді реформи й неупередженість і взагалі націленість не результат в загальному? До того ж непрозорий підхід до премій – переділяють їх собі між собою, як хочуть. А ще багато хто з колег переживає цькування, крики, приниження, знецінення. І я не виняток – теж це пережила. На це керівництво могло вплинути, звісно, припинивши вмить те, що робилося. Але вплив був вивернутим з точністю до навпаки – продюсерка підтримувала морально і матеріально (преміями) тих, хто був найактивнішими учасником цькування на роботі. Уявіть, через яке пекло треба було пройти, щоб наважитися вголос заговорити про подібні речі. Пів року тому написала пост у соцмережі про ейджизму – дискримінацію працівників телебачення на основі їх віку.
Звісно, я тоді сумнівалася, чи варто цей пост оприлюднювати і мала страх, якими будуть наслідки. Уявляла, що після цього може бути повна ізоляція в колективі, але подолала свій страх. Подумала, що гірше вже бути не може і ризикнула. Й не шкодую, що заговорила вголос. Бо виявилося, що я не сама зіткнулася з подібним явищем на Суспільному.
А все почалося минулого року у червні, коли повернулася на роботу після декретної відпустки. Перший робочий день шокував хамством і брехнею. Молодші колеги тоді називали мене мама Наталя, насміхалися, ми сперечалися і сварилися. Керівництво у це не втрутилося, хоча усім було відомо про це. Укінці листопада наважилася детальніше розповісти про усі прояви зневаги в інтерв’ю ««Наталю, які ефіри? Куди ви рветеся?!», – тернопільську журналістку не допускають до ефірів на телебаченні».
Продюсерка пояснювала тоді колегам: «Ми не можемо допустити її до ефірів, бо вона хто знає що може сказати на Суспільне». Найцікавіше те, що через рік ми всією редакцією опинилися в одному човні, бо «Файний ранок» вже закрили і з липня на Суспільному виходитиме в ефір централізований ранок з Києва на всі регіони. Минулого місяця ми пропонували варіанти продюсерці, як ще до липня виходити в ефір – тепер вже і молодші колеги шукали ці варіанти, і я. Але нікого ніхто не почув. Словом, молодих колег, які щиро вірили, що такі методи і справді є реформами, керівництво так само цинічно використало і викинуло.
Ментально атмосфера за рік роботи на Суспільному нагадувала фільм «Голодні ігри». Після мого інтерв’ю колишня колега Ірина Демчук також вирішила розповісти свою історію – як її змусили піти з телебачення. Ірина, яку витравили з колективу обманом, маніпуляціями і тиском, елементарно закликає до людяності.
Мені особисто і колегам з інших відділів доводилося писати скарги до центральної дирекції ПАТ “НСТУ”, але це нічого не дало. Нас там ніхто не почув, ніхто не вникав у ситуації.
Потім 19 грудня 2019 року був ще один випадок, як менеджер виганяв мене з кабінету, коли зайшла з дитиною. Логічно, що його втягнули у ці інтриги й конфлікти. Бо ж не могла людина, яка не знала мене особисто, не спілкувалася зі мною і не бачила моєї роботи, бути настільки агресивно категоричною. І це вже історія. Але це незабутньо – і для мене, і для моєї дитини.
Водночас якийсь збіг обставин. У цей же день Суспільне опублікувало в соцмережі мій сюжет про чоловіка без ніг, який власноруч сапає город і обробляє господарку. Відео за місяць набрало 4,5 мільйонів переглядів.
Через якийсь час випадково мала нагоду згадати про цей сюжет на зборах ранківців. Тоді продюсерка якраз розповідала колегам, за яким принципом вона вирішує, кому надавати премії. Повідомила, що саме вона аналізує кількість популярних сюжетів та інтерв’ю і що премій заслуговують ті журналісти, матеріали яких набирають багато переглядів і їх передруковують інші видання з посиланням на Суспільне. Звісно, це логічно. Адже саме глядач є останньою інстанцією. Тому я не змогла не скористатися моментом і запитала прямо, чому ж не отримувала премій, коли такі роботи були. Як приклад, згадала про цей сюжет, який набрав 4,5 мільйони. Биндас відповіла геніально: «Ми не можемо оцінювати людину за одним сюжетиком». Тобто оцінити людину не можуть, а знецінити – легко, як раз плюнути.
Тоді я перерахувала ще кілька матеріалів, які мали велику кількість переглядів і їх передруковували інші видання. Продюсерка сказала: «Я не знала, що вони були». За логікою, якщо не знала, отже їх не було. А як же її аналіз популярних матеріалів філії, про який йшлося вище? Далі продюсерка повідомила, що на те, кого преміювати, впливають й багато інших чинників. Які саме – не назвала. Далі вдвох із менеджером пояснювали причини, чому керівництво Суспільного отримує зарплати по 50 і 100 тисяч гривень, а журналісти по 6 тисяч: «Розумієте, кожна людина на ринку праці має свою ціну. Якщо керівництво Суспільного має високі зарплати, то така цінність керівників. А вас оцінили інакше. Тому у вас саме такі зарплати». До слова, зарплати у редакторів «Файний ранок», як говорить керівництво, не 9500 тисяч. Це за документами. На руки з травня отримуємо 7000. Ще місяць тому було 6000 з копійками. За логікою, оці багатомільйонні премії, що отримують на Суспільному, мали б урівноважувати все і заохочувати людей до роботи, творчості й ідей. За офіційною інформацією, лише у березні працівники Суспільного отримали премій на 11 мільйонів гривень.
Звичайно, для колег, які ближче до тіла, тобто дружать з продюсеркою чи менеджерами, реальність інша. Може якраз там і спрацьовують оті інші таємничі чинники щодо преміювання, про які вона на зборах так і не повідомила. Колеги розповідають, що найближче оточення керівництва отримувало премії і по цілому посадовому окладу. І навіть саме керівництво. І навіть під час відпустки. Але це ж робота. Тим більше на Суспільному, де прописані такі високі стандарти і де зміст колективного договору чи не найгуманніших з-поміж інших компаній. За колективним договором людина захищена і є справедливість. А в реальності?
Після цих зборів я міркувала, що Суспільному ніби й потрібні цікаві ходи в роботі й ідеї, а на практиці інше. Розчарувалася. Дійшла висновку, що Суспільне не потребує матеріалів, які цікаві аудиторії. Але недавно у виданні Детектор медіа побачила статтю, де описана робота тернопільської філії.
Тут розповідають, що команда неодноразово робила матеріали, які набирали мільйони і сотні тисяч переглядів. І наводять приклад – посилання на два моїх сюжети, які якраз набрали по мільйону переглядів. Їх колеги підкоротили для діджитал платформи. Один сюжет про жінку, яка під час карантину жила на забутому хуторі.
Другий – про художницю, яка робить квіти із сиру. Правда, мене у цій статті чомусь забули назвати. Проте важливіше інше – усвідомлення, що знову щось не сходиться. Тепер гадаю – може таки Суспільному потрібні роботи, які цікаві аудиторії, якщо колеги про це так оптимістично розповідають, звітуючи київському керівництву. Але хто ж тоді премії отримує?
Чергове обурення викликала ідея продюсерки відправити трьох редакторів «Файного ранку» на простій уже під закінчення карантину, додавши, що на це не потрібна згода працівника. Під час онлайн-наради 21 травня вона повідомила, що «Файний ранок» уже не виходить в ефір. Мовляв, нема кому працювати. Неправда – колеги пропонували варіанти, як виходити в ефір. Тим більше, по інших філіях ранкові ефіри виходитимуть до початку і навіть до середини липня. І навіть якщо б і справді неможливо було працювати в цих умовах, то у Тернопільській філії є вільні вакансії.
Є у нашому колективі світлі, позитивні люди, вони всюди є. Тільки добро чомусь тихе, на жаль. Багато мовчать, проте не всі. Бувало, у нас 30-річні і 40-річні жінки ридали в кабінетах в присутності колег. Я теж ридала, але вдома. Багато хто не витримав психологічного тиску і звільнився. Їх просто витравили з роботи. Ці люди не змогли витримати хамство і зневагу, а не реформи. Вважаю, про таке явище треба говорити публічно.
Зрештою, йдеться не лише про витравлення чи звільнення колег у мутованому колективі. Йдеться про те, що позакривали численні програми й проекти. Йдеться про те, що штучно руйнують регіональне телебаченні і радіо. А що натомість? Порожнеча в ефірі і невизначеність. Перспектива – якщо не скорочення, то простій або 0,25 ставки. І це все на рівні країни.
Тут хтось може натякнути і на конфліктність. Ні, я не конфліктна людина. Завжди намагаюся порозумітися з іншими. Але загострене відчуття справедливості і небайдужість до того, як добивають телеканал, є. Як-не-як, а за 19 років роботи на радіо і телебаченні ці студії й коридори стали моїми. Так само неконфліктні ті колеги, яких витравили раніше і виживають тепер. І неправда, що скорочують чи витісняють тих, хто не вміє працювати. Це новітній стереотип, який багато хто повірив. Витравлюють досвідчених, які йдуть в ногу з часом. А найбільше – прямолінійних, які мають повагу і до інших, і до себе. Зокрема, у Тернополі серед тих колег, хто нині не потрапив до нового штату, нема таких, хто не вміє працювати чи не хоче вчитися.
Виходить, що жодні, навіть найрадикальніші реформи, а тим більше псевдореформи у колективі або суспільстві не можуть викоренити інтриг, здатності до маніпуляцій, пліток, підлабузництва і фахової слабкості. І цього не заховаєш навіть за нібито «креативністю». На жаль, діють закони джунглів.
І не варто скаржитися на підлеглих, що продуктивність праці низька, коли в колективі переважає неприязнь і недовіра один до одного. Така несправедливість і мобінг на серйозному мовнику – це не жарти. Це постійне знецінення фахових людей і насилля. І я не збираю в соцмережі співчуття, як прокоментувала, не розібравшись в ситуації, досить поважна пані з центральної дирекції.
Щодо розвитку Суспільного – в адекватній, нормальній, доброзичливій атмосфері можна найвищі гори звернути. Чи не найбільша перспектива тепер за цифровою платформою. І будь-які зміни колеги сприймають з цікавістю, бо зміни – це завжди вихід на новий рівень і перспектива розвитку. Але саме зміни, а не руйнація. Написала цей текст, тому що мені небайдуже, як доруйновують не просто телебачення й радіо, а цілу систему. І це щонайменше дивно, коли продюсерка постійно каже, що не кожен має сили на реформування. Може хтось із керівників і не має сил, але аж ніяк не ті люди, в яких за спиною колосальний досвід, вміння і бажання працювати.
