З автором цих спогадів ми вперш зустрілися у мордовському концтаборі.
Уже тепер у незалежній Україні може виникнути питання, а чому це раптом вчитель музики з Борщева та інженер-будівельник з Тернополя опинилися там, у концтаборі?
Бо вони обидва хотіли бачити Україну незалежною від Москви. А тоді навіть мріяти про це вважалося злочином.
Людям, що народилися уже в незалежній Україні часто потрібно пояснювати, що це таке було бути залежним від когось. Важко пояснювати людині, народженій вільною, що таке поневолення.
І слава Богу, що виросло уже ціле покоління, котрі не знають усього цього жаху.
Але мусимо не забувати про часи тиранії, про колоніальне минуле нашого народу.
Як Московська імперія себе не називала б, вона завжди була тюрмою народів.
Ми з Горохівським були ув’язнені Московською імперією, котра тоді називалася – СССР (союз совєтскіх соціалістічєскіх рєспублік), насправді – більшовицьке тоталітарне імперське утворення.
В кожному районному центрі, в кожному містечку України було відділення політичної поліції цього есесесеру, так зване КҐБ (комітєт ґосударствєнной бєзопасності), котре недремно слідкував за будь-яким найменшим проявом чи бажанням вирватися з цього пекла.
Коли юрист Левко Лук’яненко захотів скористатися своїм конституційним правом вивести Україну зі складу СССР (в Конституції СССР значилося, що кожна республіка при бажанні має право вийти зі складу СССР), то його за таке бажання засудили до страти.
Юрист Лук’яненко, на жаль, не взяв до уваги слова із гімну СССР: «Союз НЄРУШИМИЙ, республік свабодних…» , він захотів порушити цю нєрушимость республік «свабодних».
На щастя, юриста Лук’яненка не розстріляли, а замінили на довголітнє ув’язнення. За своє бажання бачити Україну незалежною Лук’яненко відбув понад 27 років тюрем, таборів, заслань.
А це уривок із вірша Левка Горохівського, що актуальний і до нині, хоча написаний ним ще у 1964 році
…. «Чому б не йти їм, де вже предки
Давно привикли до біди?
А то всі пхаються сюди…
Неначе менша їх країна,
Покинута в глухих лісах.
А те, щоб наша Україна
Була у рабстві і в сльозах?!».
Тоді Тернопільське КҐБ визнало такі вірш Горохівського антирадянськими, за що він й отримав чотири роки таборів суворого режиму.
Тільки цими двома прикладами хочу показати в якому жахливому стані жила залежна від Москви Україна, коли тільки за одне бажання позбутися московських кайданів тебе засуджують до розстрілу, коли за кілька віршів, у яких є тільки натяк про колоніальний стан України, тобі дають чотири роки таборів суворого режиму.
Відрадно відзначити, що ті катування тюрмами не тільки не зламало цих двох Левків, а навпаки – ще більш загартували їх до боротьби за незалежність свого краю від імперії московитів.
В кінці вісімдесятих і на початку девятдесятих років минулого століття (період в нашій історії, який Горхівський нарече – «На зламі епох»), коли у суспільстві почалися протестні бурління, то й один, і другий Левко опиняться на вістрі визвольних змагань: Левко Лук’яненко очолить УГС, а Левко Горохівський Тернопільську філію УГС.
Нагадаю, що Українська Гельсінська Спілка хоча й називала себе правозахисною організацією, насправді була категорично опозиційною структурою до комуністичної влади. Такою її вважали і КҐБ, і комуністична влада. Саме УГС була тоді тим кайлом, що руйнувала фундаменти комуністичної системи. Тоді до УГС вступали жертовні й відважні. Можемо тільки пишатися, що Тернопільська філія УГС, яку очолював Левко Горохівський, була другою за чисельністю в Україні. У своїй мемуарній книзі «На зламі епох» Горохівський називає цих 284 людей поіменно.
І коли зараз один із членів УГС, з таким непретензійним іменем – Петро Маленький, звертається до місцевої Тернопільської влади назвати дві вулиці в Тернополі іменами Левка Горохівського та Левка Лук’яненка, його клопотання чомусь не заслуговує на увагу в місцевого начальства. (?)
Це при тому, що і Левко Горохівський, і Левко Лук’яненко були депутатами першого демократичного скликання Українського Парламенту, в якому й було прийнято «Акт про незалежність України», над котрим працювали і Левко Лук’яненко і Левко Горохівський і за який обидва й проголосували; це при тому, що Горхівський причетний до прийняття Української Конституції, над якою працював і за яку проголосував у другому скликанні Парламенту; це при тому, що Левко Лук’яненко – Герой України та Почесний громадянин Тернополя. Хіба цього не достатньо, щоб хоч якось у Тернополі увіковічнити ім’я цих двох, уже історичних, постатей?
Здавалося б, що клопотання Петра Маленького цілком обґрунтовані, здавалося б, що йому потрібно подякувати за такий патріотичний почин, а не ігнорувати його порадами, адже цей чоловік не приходить до вас, місцева владо, щось виклянчувати для себе, а лише з вболіваннями за долю України і за її авторитет у світі. Врешті, цього чоловіка потрібно поважати бодай як колишнього члена УГС, котрий не боявся відстоювати правду тоді й продовжує робити це й зараз.
Я завжди радий зустріти Петра Маленького, коли маю можливість бути у Тернополі. На жаль, ряди тих відважних тернополян з УГС стають щораз рідшими: уже немає Левка Горохівського, Романа Сидяги, Івана Польового…
На цей раз при зустрічі Петро поскаржився, що його клопотанням назвати вулиці ім’ям Горохівського і Лук’яненка були владою зігноровані. І, бачу, що його це болить…
Побачив у нього одну відписку від влади. Це відповідь на його прохання демонтувати пам’ятник А. Пушкіну, та надати місце для спорудження пам’ятника Лесі Українки.
Виконавчий комітет Тернопільської міської ради своїм листом від 21. 04. 20., за підписом В. О. Остапчук в делікатній формі відмовили Петру Маленькому і в одному, і в другому його клопотанні.
Попросив Петра, щоб віддав мені цей документ. Для історії… Щоб не забути кому був дорогий пам’ятник Алєксандру Пушкіну пєрєд зданім Тєрнопольскоґо КҐБ, повз котрого мене водили на допити, і для кого є проблемним поставити пам’ятник Лесі Українці у Тернополі.
Микола Горбаль
