ОКСЕНА ЛІСОВОГО
щодо недопустимості злиття історичних дисциплін “Історія України” та “Всесвітня історія” в загальній освіті України
Шановний Оксене Васильовичу!
30 липня 2024 року підписано Наказ Міністерства освіти і науки України № 1072 «Про затвердження концептуальних засад реформування історичної освіти в системі загальної середньої освіти». Основна теза Наказу – інтеграція історії України до всесвітньої історії, а відтак злиття двох предметів в один з робочою назвою «Історія: Україна та світ».
Ми, науковці, історики, методисти, вчителі, батьки, учні та студенти, представники громадськості та небайдужі громадяни України, підтримуючи в цілому процеси оновлення української системи освіти, виступаємо за збереження самостійних шкільних предметів, зокрема історії України, української мови та літератури, які є фундаментальними для формування ідентичності.
Вважаємо, що ідея інтеграції курсу “Історія України” з курсом “Всесвітня історія”, яка видається як перспективна освітня новація з опорою на досвід провідних держав Європи та Північної Америки є нищенням національної моделі освіти та підриває державність України зсередини.
Під час національно-визвольної війни обʼєднувати ідеологічно важливий україноцентричний предмет “Історія України” із всесвітньою історією недопустимо. “Війна приходить туди, де програли вчитель і священник”, – сказав Отто фон Бісмарк. Якщо народ не знає своєї історії і не несе за це відповідальності, то будь-хто може скористатися такою слабкістю та висвітлити історичні факти по-своєму, задля своїх інтересів, що часто і було фундаментальною помилкою українців. Історія – це також ідеологічна зброя. Зрештою, і ця велика війна розпочалася псевдоісторичною лекцією президента РФ Владіміра Путіна, бо Росія постійно використовує весь потенціал своєї пропаганди, аби довести, що історії України як самодостатнього історичного, етнокультурного процесу немає, що вона є клаптиковою, «вкрадена з історій інших держав та народів». Бачимо також послідовні намагання просунути аналогічні тези у Польщі, Румунії, Угорщині, уряди яких неодноразово приймали відповідні заяви та навіть закони, як нещодавно Польський Сейм (26 липня 2024 року Сейм Польщі прийняв постанову, якою засуджується ідеологія та символіка УПА). Злиття двох навчальних предметів “Історія України” та “Всесвітня історія” в один фактично сприяє цим недружнім, а часто прямо ворожим заявам, діяльності російських ІПСО.
Це негативно впливатиме на свідомість дитини, оскільки у шкільному віці вона ще не сформована як особистість та не може належним чином аналізувати, проводити історичні паралелі у світі. Величезний обʼєм інформації, часто маніпулятивно підібраної за ліберальними та лівими концепціями, породить хаос. Україна постане виключно як додаток до історії сусідніх держав, інструмент їхньої політики. Тим більш відчутною ця загроза стає в умовах постійного скорочення навчальних годин на предмети гуманітарного циклу як у школах, так і в університетах. Подібний курс, можливо, доцільніше розглядати у рамках університетської освіти, коли уже закладено національний фундамент особистості та здатність до оцінки різних суспільно-політичних процесів.
Зважаючи на виклики, які стоять перед українським суспільством сьогодні, саме “Історія України” сприяє формуванню української ідентичності, дає відповідь на найважливіші питання “Хто я? Де мій дім?” та виховує національно свідому особистість, яка здатна протистояти ворожим наративам та маніпуляціям. Тобто це стратегічно важливий націєцентричний предмет, що є основою національної безпеки України і потребує окремого самостійного курсу з достатньою кількістю навчальних годин.
Твердження, що злиття предметів ґрунтується на досвіді провідних держав світу також вважати аргументом вкрай хибно. Ми не можемо у фундаментальних питаннях, які стосуються виживання українців як нації у світі, копіювати досвід інших країн, адже він виходить з їхнього світогляду, їхніх історичних обставин та національних інтересів.
Україна перебуває у стані війни за ідентичність, під прицілом постійних інформаційних атак та пропаганди. Нашу мову намагалися знищити понад 400 разів указами та заборонами, а історію переписати так, як було вигідно окупантам. Ми маємо проблему колоніального мислення, усвідомлення себе українцями, розуміння причинно-наслідкових звʼязків власної історії, формування стійкої етносоціальної спільноти. Такої реальності сьогодні не має жодна інша європейська країна. Тому Україна має притримуватися своєї національної моделі освіти, яка ґрунтується на наших цінностях, нашому історичному досвіді та наших національних інтересах, які полягають у тих рішеннях, що повернуть нам історичну справедливість. Це дії спрямовані на утвердження нашої мови, увагу до національного виховання дітей, поглиблене вивчення правдивої історії України. Саме це забезпечить фундамент для становлення нашої держави як окремого повноцінного субʼєкта на політичній мапі світу.
Тези про злиття озвучуються в українському суспільному просторі вже тривалий час. Мовляв, це буде сприяти вступу України у глобальні процеси. Однак неможливо повноцінно пізнати світ, не розуміючи власної культурно – історичної належності. Один тільки крок за кордон – і людина свідомо та несвідомо починає порівнювати. А з чим порівнювати, якщо своє невідоме? Залишається вірити тому історичному наративу, який довелося почути. Навіть якщо він вороже до нас налаштований.
Для того, щоб виховати повноцінну особистість, яка здатна взаємодіяти зі світом, необхідно спочатку сформувати внутрішній національний стержень, що допоможе не розчинитися в ньому, не втратити власну самобутність. Важливо навчити дітей українського погляду на події всесвітньої історії, поширення цього погляду у світі. А це завдання вчитель може реалізувати в разі збереження двох окремих предметів.
Збереження курсу “Історія України” як самостійного предмета аж ніяк не стане на заваді проводити аналогії, порівняння, привчати до критичного аналізу, однак допоможе зберегти головну мету освіти в Україні – формування українця самодостатнього, національно свідомого, що ставить інтереси своєї держави за найвищий пріоритет, здатного на захист Батьківщини від внутрішніх та зовнішніх загроз.
Враховуючи вищевикладене, вимагаємо від Міністерства науки і освіти України:
1. Не допустити злиття предметів Історія України та Всесвітня історія в один предмет, що послабить українську свідомість саме в той момент, коли вона потребує найвищого ступеню гартування.
2. Курс освіти не на глобалізацію та космополітизм, а на мілітарно-патріотичне виховання на національній основі.
3. Збільшити кількість навчальних годин на предмет історія України, всіляко сприяти покращенню матеріальної інфраструктури освіти.
4. Сфокусувати увагу на очищенні історії України від російських та інших антиукраїнських, ворожих, наративів.
5. Провадити детальне студіювання праць видатних українських діячів та ідеологів (Д. Донцова, С. Бандери, М. Міхновського). Приділити особливу увагу періоду Національно-визвольних змагань 1917-1921 років, діяльність членів ОУН-УПА, їхньому життєпису та роботам. Адже це той період, який найбільше зазнав впливу пропаганди ворога.
6. Оновлювати освітній процес, спираючись на надбання наших видатних українських педагогів та напрацювань у напрямку націоцентричної освіти.
Доєднатися до заяви можна за покликом
Підписанти:
1. Музичко Олександр Євгенович – доктор історичних наук, професор Одеського національного університету імені І.І. Мечникова
2. Посівнич Микола Романович – кандидат історичних наук, дослідник українського визвольного руху ХХ століття, Член редколегії наукового збірника «Український визвольний рух», редакційної ради «Літопис УПА. Нова серія», редколегії наукового видання «Дмитро Донцов»
3. ЛАЗАРОВИЧ Микола Васильович – професор, доктор політичних наук, кандидат історичних наук, професор Західноукраїнського національного університету (ЗУНУ), Заслужений працівник освіти України, дійсний член (академік) Академії політико-правових наук України, громадський діяч, учасник бойових дій; член Експертної ради при Міністерстві у справах ветеранів України.
4. Адамович Сергій Васильович – доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри теорії та історії держави і права Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
5. Баган Олег Романович – керівник Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова. Заслужений працівник освіти України
6. Ярмоленко Наталія Миколаївна – професор, Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького
7. Корновенко Сергій Валерійович – доктор історичних наук, професор, Науково-дослідний інститут селянства та вивчення аграрної історії Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького
8. Діденко Юрій Володимирович – кандидат історичних наук, народний депутат України IV скликання
9. Шевелюк Михайло Михайлович – доктор філософії з культурології, Керівник Школи гостинності
10. Івановська Олена Петрівна – доктор філологічних наук, професор кафедри фольклористики ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка.
11. Гарасим Ярослав Іванович – доктор філологічних наук, професор, декан філологічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, проректор із науково-педагогічної роботи ЛНУ ім. І. Франка, професор кафедри української фольклористики ЛНУ ім. І. Франка.
12. Комарніцький Олександр Борисович – доктор історичних наук, професор, заступник декана з наукової роботи та міжнародних зв’язків Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.
13. Філінюк Анатолій Григорович – доктор історичних наук, академік Національної академії наук вищої освіти України, професор кафедри історії України Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.
14. Давидюк Віктор Феодосійович – доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури Волинського національного університету імені Лесі Українки.
15. Крайніков Едуард Владиславович – кандидат психологічних наук, доцент кафедри психології розвитку Київського національного університету імені Тараса Шевченка, заступник завідувача кафедри.
16. Паска Богдан Валерійович – кандидат історичних наук, старший викладач кафедри історії України і методики викладання історії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
17. Добосевич Уляна Богданівна – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови імені професора Івана Ковалика ЛНУ ім. І. Франка.
18. Бойчишин Лідія Михайлівна – кандидат хімічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, заступниця Голови Наукового товариства імені Шевченка, представниця Львівського відділу Союзу Українок.
19.Адамовський Володимир Іванович – кандидат історичних наук, доцент кафедри архівознавства, спеціальних історичних та правознавчих дисциплін Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.
20. Татарінов Кирило Олександрович – вчитель історичних, філософських, суспільствознавчих дисциплін ліцею №136 м. Києва.
21. Кириленко Анна Олександрівна – кандидат історичних наук, викладач гімназії.
22. Іванова Олена Олександрівна – учитель вищої категорії зі званням методиста комунального закладу “Навчально-виховний комплекс “Школа гуманітарної праці”” Херсонської обласної ради.
23. Олійник Тетяна Богданівна – студентка 3 курсу історичного факультету та навчально-наукового інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
24.Хрущ Аліна Сергіївна – студентка історичного факультету Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.
25. Ситник Олександр – доктор історичних наук, професор Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Б. Хмельницького.
26. Вегеш Микола – доктор історичних наук, професор (Ужгород).
На Тернопільщині затримали військового, який за 5000 доларів США допомагав громадянину покинути територію ТЦК
