16 вересня 1930 р. польський уряд розпочав «пацифікацію» українців Галичини. Прем’єр Юзеф Пілсудський, дав наказ польським місцевим адміністраціям, поліції та війську виконати репресивну акцію «умиротворення» українців у ході передвиборчої кампанії до Сейму в 1930 році. Схоже, поляки до виборів досі втрачають здоровий глузд і чинять безумства, за які досі не вибачились. На останніх виборах поляки-запроданці кремля масово блокували українські вантажівки із зерном на кордоні, висипали його, а москалячі безперешкодно пропускали.
Головним організатором пацифікації був міністр внутрішніх справ Феліціян Славой–Складовський.
«Пацифікація» – це масові арешти, побиттям та вбивство українців; закриття і руйнування українських установ Галичини.
Каральні акції розпочалася 16 вересня 1930 року, тривали до 30 листопада 1930 року і охоплювали 450 населених пунктів у 16 повітах Галичини (котру поляки вже на той час перенайменували в Східну Малопольщу). До «пацифікації» було залучено 16 рот поліції, і військові підрозділи — полки уланів, полк кінних стрільців, з яких було виділено в сумі 10 ескадронів кавалерії.
Особлива увага каральних загонів була приділена місцевим активістам, вчителям, священикам й всім українським установам — школам, осередкам Просвіти, кооперативам.
За попередньо складеними списками проводилися арешти та екзекуції – били нагайками, принижували морально (ставили на коліна, примушували лаяти та відрікатися від України, кричати “Хай живе Юзеф Пілсудський” (Зіг гайль – нічого не нагадує?), співати польський гімн.
Нарузі піддавалися всі прояви українства: написи українською мовою, цвинтарі Січових Стрільців, портрети Франка та Шевченка. З кожного села чи містечка, де проводилася пацифікація, примусово збирали контрибуцію польській поліції та армії продовольством, худобою та фуражем. На практиці побиття людей та руйнування майна супроводжувалося ще й відвертим пограбуванням населення.
Каральна акція мала на меті залякування цивільного населення через терор, що мало стати карою за нелояльність до Польщі (і нібито попередження саботажу виборів).
Зазнали побоїв 1357 осіб, серед них 93 школярів (навіть з 8 років), понад 40 жінок було зґвалтовано, загинуло 13 осіб. Під час акції було арештовано 1739 осіб, переважно студентів та учнів шкіл. Вже на 17 березня 1931 року з 909 відданих під суд, переважну більшість (698) — було виправдано та звільнено.
Крім суто поліційних та каральних акцій було арештовано провідних українських політиків, закриті осередки Просвіти, Сокола та заборонена діяльність Пласту. У кількох містах були розпущені українські школи та гімназії — на кінець 1930 року у цілій Галичині залишилося лише 4 державні школи з українською мовою навчання.
Нагадаємо про зобов’язання Польщі перед Лігою Націй:
1. Дотримання прав української національної меншини (в Галичині українці складали тотальну більшість) на національну автономію;
2. Право на освіту рідною мовою;
3. Відкриття українського університету;
4. Свобода віросповідання;
5. Свобода політичних та культурних організацій.
Всупереч зобов’язанням польського уряду українці Галичини були піддані культурному, політичному та релігійному насильству і терору.
Внаслідок цих дій малоосвідчені галичани, дуже далекі від політики та з невизначеною національною ідентичністю (багато галичан на селах залишалися «русинами» чи просто «тутейшими») стали твердими українцями, національно-свідомі галичани масово вступали в ОУН. 
По закінченні акції польська адміністрація та преса висловлювали задоволення про успіхи в умиротворенні Галичини і вважали проблему східних земель Польщі вирішеною. Пацифікація, разом із очевидною метою припинити саботаж українських націоналістів, також була елементом передвиборчої кампанії провладної більшості. Так, під час пацифікації з селян силою вибивали зобов’язання голосувати за провладний Безпартійний Блок. Таким чином під час виборів у листопаді 1930 року за провладний блок проголосувало більше половини виборців краю, кількість українських депутатів у сеймі зменшилася вдвоє — з 46 до 20. Проведена каральна акція польської влади набагато перебільшувала кількість актів саботажу.
В перспективі ця акція дала протилежний результат — сильний поштовх до подальшого зростання серед українців національної самосвідомості, надзвичайного посилення ворожості до польської держави і поляків зокрема, та до радикального загострення українсько-польських взаємин на цих окупованих землях. Ці настрої відгукнулися в подіях Волинської трагедії через кілька років, під час німецької окупації Західної України і яку розвязали москалі, переодягнуті в українські і польскі однострої. Кинули іскру в порохову бочку…
