Сьогодні психологи потрібні не лише тим, хто пережив втрату чи травму, — фактично кожен потребує підтримки, щоб витримати реалії війни. Це стосується і поліцейських, тож роль психологів у системі МВС сьогодні як ніколи важлива.
Нещодавно в Національній академії внутрішніх справ відбувся тренінг «Перша психологічна допомога. Самодопомога», який провели фахівці служби психологічного забезпечення Управління поліції охорони в м. Києві. Майбутні психологи мали змогу опанувати базові техніки реагування в кризових ситуаціях, відновлення внутрішньої рівноваги та підтримки інших.
Особливу увагу під час заняття приділили темі допомоги людям із гострою стресовою реакцією (ГСР). Це стан, який сьогодні часто згадують у новинах після обстрілів цивільного населення. Психологи пояснили, що під час «прильотів» люди реагують по-різному: дехто розгублюється або впадає в ступор, інші — діють імпульсивно. У таких випадках особливо важливо, щоб поруч були навчені люди, які знають, як правильно надавати першу психологічну допомогу.
Однією з фахівчинь, які проводили тренінг, була Вікторія Васькевич — провідний психолог відділу кадрового забезпечення Управління поліції охорони у місті Києві. Вона поділилася зі студентами власним досвідом роботи на місці «прильоту»: одного разу разом із колегами довелося працювати після ракетного обстрілу Києва, під час якого було влучання, зокрема, в дитячу лікарню «Охматдит». Тоді через велику кількість обстрілів потрібно було багато психологів. Тож Вікторію з колегами направили на місце руйнування під’їзду житлового будинку, де згодом виявили тіла тринадцятьох загиблих.
«Студентам під час тренінгу я розповідала, що в таких випадках, перш ніж пропонувати постраждалій людині допомогу, ти сам маєш бути впевненим у своїй компетентності, силі й спроможності. Бо якщо ти в цей момент “не в ресурсі”, не виглядаєш як людина, що може допомогти — це фіаско. Спочатку треба розібратися зі своїм станом і навчитися його регулювати», — розповідає Васькевич.
За словами психологині, гострі стресові реакції можуть проявлятися по-різному. Хтось впадає в ступор, у когось істерика, а хтось виглядає так, ніби нічого не сталося. І фахівець має зрозуміти й виокремити людей, яким у першу чергу потрібна допомога.
У перші місяці війни українські фахівці активно переймали міжнародний досвід. Для психологів проводили численні тренінги та навчальні програми іноземні колеги з країн, що мали військовий досвід.
«Але знаєте, тут є момент, чисто психологічний, — згадує Вікторія Васькевич. — Коли нам давали ці знання, ми самі перебували у стані стресу, коли когнітивні процеси частково “вимикаються”. Інформації було дуже багато, а ми не завжди були ресурсно готові її сприймати. Десь через пів року навчання стало ефективнішим — ми адаптувалися. І зараз навіть іноземні колеги, потрапляючи на наші тренінги, говорять: “Сьогодні вже ви можете поділитися з нами досвідом”».
Зокрема, під час таких програм українські фахівці вчилися не лише реагувати на кризу, а й правильно говорити про смерть. Вікторія згадує, як ізраїльські колеги розповідали про правила оповіщення родин про загибель близьких.
«Після проходження навчання в ізраїльських спеціалістів я зрозуміла, наскільки важливо мати підготовлену команду. Повернувшись, я ініціювала тренінг для наших керівників і наголосила: це питання, з яким кожен може зіткнутися. Повідомляти про загибель мають не випадкові люди, а визначена група — представник керівництва, офіцер із кадрової служби соціального супроводу та психолог. Саме психолог допомагає коректно пройти цей важкий процес, адже реакції рідних бувають різними — від шоку до агресії».
Психологиня розповідає, що у таких ситуаціях важливо все. «Ми маємо залишити людині контакти, номери телефонів, пропозицію допомоги — навіть у побутових чи ритуальних питаннях. Не можна залишати людину на самоті — треба дочекатися, поки поруч з’являться родичі, друзі чи сусіди. Треба грамотно прийти і грамотно піти».
Цими знаннями, зокрема, Вікторія ділилася на тренінгу в НАВС: «Ми завжди прагнемо пом’якшити ситуацію, але є фрази, які категорично заборонені, — каже вона. — Не можна говорити “все буде добре”, “він пішов швидко”, “він у кращому світі”. Такі слова не заспокоюють, а навпаки — поглиблюють травму. Людина, яка щойно втратила близького, перебуває в чорній порожнечі. І будь-які спроби знецінити цей біль, порівняти з чужим досвідом чи запевнити, що з часом стане легше, можуть викликати ще більший відчай. У цей момент наше завдання — стабілізувати можливий стан гострої стресової реакції, просто бути поруч, підтримати і допомогти пережити перші хвилини горя».
Є свої правила і для розмов із родинами зниклих безвісти. Такі ситуації називають невизначеною втратою — коли немає підтвердження смерті, але й немає можливості побачити людину живою. У цьому випадку біль посилюється постійною надією, яка не дає прийняти ситуацію і прожити горе. Психолог, який спілкується з такими родичами, має бути надзвичайно обережним: не руйнувати цю надію різкими словами, але й не підтримувати ілюзій, що можуть зашкодити. Головне завдання — допомогти людині витримати цю невизначеність, поступово приймаючи реальність і водночас зберігаючи внутрішній ресурс для життя далі.
Але кожен із нас під час війни має дбати і про себе. Психологиня нагадує, що сьогодні існує багато технік самодопомоги — від арттерапії, тілесноорієнтованих практик до дихальних технік та заземлення. Просто треба обрати те, що «заходить» саме вам. А якщо стан не поліпшується — не зволікайте зі зверненням до фахівців.
