21 жовтня 1933 року за наказом ОУН 18-річний Микола Лемик здійснив атентат у консульстві СССР у Львові на знак протесту проти Голодомору.
У той час західні терени України перебували під польською окупацією, а на підсовєцьких теренах українці зазнавали жорстоких репресій. Голодомор 1932–1933 років, штучно організований совєцькою владою, не залишив галичан байдужими. Влітку 1933 року, коли Голодомор набув катастрофічних масштабів — щодня помирало близько 40 тисяч людей, у Львові було створено Український громадський комітет рятунку України, але можливості допомоги були обмеженими.
ОУН вирішила привернути увагу міжнародної спільноти до геноциду українців. Керівництво організації, зокрема тодішній бойовий референт Роман Шухевич і провідник Крайової Екзекутиви Степан Бандера, розробило план атентату на совєцького дипломатичного представника у Львові.
Вибір виконавця був складним: на цей вчинок зголосилось багато членів організації, однак вибір впав на Миколу Лемика – через його освіченість та виваженість в думках, що дало б змогу в майбутньому успішно виступити на судовому процесі, до того ж він досконало володів вогнепальною зброєю. Важливим аргументом став вік Миколи -18 років, бо за польськими законами засудити до розстрілу могли лише з 21-річного віку.
На початку жовтня Микола зустрівся в Личаківському парку зі Степаном Бандерою. Кілька годин вони обговорювали політичну ситуацію, Голодомор в Україні. Бандера детально проінструктував юнака, як він має потім поводитися на суді. Було також важливо, щоб поліція могла арештувати його, але треба було не допустити, щоб охорона консульства застосувала проти нього зброю, щоб потім це в суді не представили як звичайний терористичний акт.
За детально розробленим планом 21 жовтня 1933 року Лемик увійшов до совєцького консульства у Львові, записавшись під прізвищем Дубенко начебто для консультації щодо виїзду в підсовєцьку Україну. Він мав потрапити на прийом до консула Голубєва, але виявилось, що замість нього в кабінеті був секретар консульства — чекіст Олексій Майлов. Після короткої розмови Лемик дістав пістолет і вистрелив у Майлова, промовивши: “Це тобі від Організації Українських Націоналістів за муки і смерть наших братів та сестер”. Хоча Лемик ліквідував не того, кого планувалося спочатку, Майлов був не менш важливим представником сталінського апарату.
Зі спогадів односельців, Микола мав саме такий норов, який відображено в його металевому образі. І що хлопець продемонстрував характер не лише тоді, коли стріляв у Майлова, а й згодом на суді, коли поводився стримано і впевнено. У селі Лемиком пишаються.
Миколі вдалось діяти згідно настановам Бандери: він не став чекати, коли внутрішня охорона розправиться з ним. Окриком “Всім на підлогу!” взяв “на мушку” двох молодиків. Справжній консул Голубєв, почувши звуки пострілів, сховався під ліжком, звідки його потім витягла поліція. Вхідні двері заблокували. Польська поліція дісталась до середини приміщення через дах сусідньої вілли. За їхньою командою Микола поклав револьвер на підлогу, його вивели на вулицю та заштовхнули в авто.
30 жовтня розпочався судовий процес. Адвокатами у юнака були Степан Шухевич і Володимир Старосольський. Під час слухань Лемик відкрито заявив про політичні мотиви свого вчинку, наголошуючи на геноциді українців. Натомість прокурори намагались довести, що такими діями ОУН мали намір посварити СРСР і Польщу. Судовий процес став справжньою сенсацією: про нього писали газети в Галичині та за кордоном, а українська молодь влаштувала демонстрацію на підтримку Лемика біля будівлі суду.
Неповнолітній Микола уникнув страти, його засудили до довічного ув’язнення. Відбувати покарання його відправили до політичної в’язниці “Святий Хрест” під Варшавою. Коли на початку Другої світової війни в’язнів переганяли до іншої тюрми, Миколі по дорозі вдалося зняти кайданки і втекти. Після втечі він лікувався в українській родині в одному із сел Закерзоння, де згодом взявся вчителювати. Коли ОУН почала інтенсивно розбудовувати підпільну мережу на території Холмщини, стало відомо, що Лемик на волі і вчителює в далекій сільській школі. Організаційним наказом Лемика повернули до Кракова.
Після проголошення Акта відновлення Української державності 30 червня 1941 року у Львові, ОУН направила три похідні групи на східні терени України для поширення ідей незалежності. Лемик очолив Середню групу. Його дружина Любов вирішила до нього приєднатись, але коли вона дісталась до Полтави, його вже не було серед живих: співробітники німецької спецслужби СД заарештували Миколу Лемика в жовтні 1941 року та невдовзі розстріляли у Мирнограді.. Місце поховання невідоме. Любов Лемик певний час ще перебувала на Наддніпрянщині, потім повернулася у рідні краї. У 1943-1945 роках працювала на розташованій у карпатській криївці підпільній радіостанції “Вільна Україна”, яка передавала в ефір інформацію про діяльність ОУН та УПА українською, російською, французькою та англійською мовами. В 1947 році совєцька влада приговорила Любов Лемик до 25 років таборів. В мордовських таборах вона провела майже 9 років — до хрущовської “відлиги”. У 1967 році вона повернулась до України. Їй пощастило дожити до омріяної незалежності рідної землі. Відійшла засвіти Любов Лемик у 2008 році в Івано-Франківську.
Українці шанують пам’ять про свого героя. Пам’ятна таблиця Миколі Лемику встановлена на фасаді будинку, що на вул. Котляревського, 27 у місті Львові, де він убив Майлова.
Є також пам’ятна таблиця на краєзнавчому музеї в Миргороді. Відкрита 28 жовтня 1997 року. Скульптор Юліан Савко.
Провулок Миколи Лемика є у місті Полтава.
Вулиця Лемика у Львові розташована у Галицькому районі міста.
Довідка
ЛЕ́МИК Любов Євгенівна (30. 09. 1915, м. Криниця-Здруй, нині Новосондецького повіту, Польща— 24. 12. 2008, Івано-Франківськ)— учасниця національно-визвольного руху, громадсько-політична діячка, правозахисниця. Племінниця С. Бандери, дружина М. Лемика. Закінчила Львівську гімназію, 1932–34 навчалася в учительській семінарії. Член ОУН. 1940 переїхала до Кракова. Влітку 1941 у складі Середньої Похідної групи ОУН(б), яку очолював М. Лемик, вирушила до Східної України з метою залучення населення до національно-визвольної боротьби (відвідала Полтаву, Миргород, Харків). У жовтні 1942 повернулася на Західну Україну, працювала на підпільній радіостанції «Афродіта» (1943–45), що діяла у Карпатах. 25 грудня 1947 заарештована у селищі Дашава Львівської обл., 11 вересня 1948 засуджена до 25 років виправно-трудових таборів; головна теза звинувачення полягала в тому, що вона була «кадровою учасницею ОУН, проводила активну антирадянську націоналістичну роботу». Покарання відбувала у Мордовії та Кемеровській обл. РФ. 1955 термін покарання скорочено до 10-ти років, 1956 звільнена. Через заборону мешкати у Галичині виїхала у м. Таганрог, згодом— у м. Анжеро-Судженськ (обидва— РФ), де перебували на засланні батько та сестра, 1964— у м. Горлівка Донецької обл. За кілька років оселилася в Івано-Франківську, працювала прибиральницею на залізничній станції. Брала участь у русі шістдесятників. Реабілітована 1993.
