Постраждалі від сексуального насильства, пов’язаного з російською агресією в Україні, (СНПК) нерідко стикаються з проявами стигматизації та осуду в суспільстві. У багатьох випадках це ускладнює проблеми, пов’язані з їхнім відновленням та реабілітацією. Для протидії стигматизації та запровадження культури емпатії в українському суспільстві ГО «Ла Страда-Україна» впроваджувала проєкт «Протидіючи стигмі та стереотипам: доступ до правосуддя постраждалих від СНПК в Україні». Він здійснювався за фінансової підтримки Synergy of Justice в межах програми «Стигма в системі правосуддя». Про особливості виконаної в межах проєкту роботи говоримо з президенткою цієї громадської організації, докторкою філософії в галузі права Мариною ЛЕГЕНЬКОЮ та психологинею, психотерапевткою Анастасією ГЛАЗКОВОЮ.
– Як виглядає статистика стосовно зареєстрованих випадків СНПК?
А. Глазкова: За період з лютого 2022 року і до липня 2026-го задокументовано 984 випадки СНПК. І 20 випадків було ще до повномасштабного вторгнення – починаючи з 2014 року. Так зазначено на сайті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Якщо ми говоримо про цифри, які документує «Ла Страда-Україна» як організація, дотична до цієї тематики, то нам відомо про 115 випадків.
М. Легенька: За даними Офісу Генерального прокурора, станом на 30 вересня поточного року задокументовано 410 фактів СНПК. Йдеться винятково про цивільних осіб. 257 випадків стосуються жінок і 153 – чоловіків. Також 26 постраждалих дітей: 25 дівчаток і 1 хлопець.
Військовослужбовці до цієї статистики не включені. Тому, безперечно, це не дає повної картини насильства, зокрема щодо СНПК в полоні.
– Останнім часом знаходимо повідомлення про те, що від СНПК переважно потерпають навіть не жінки, а чоловіки.
А. Глазкова: Те, що я чула від однієї з громадських організацій, яка об’єднує і представляє постраждалих, то ми маємо 20 тис. цивільних полонених. З них – 2 тис. жінок. Отже, чоловіків більше. А ми знаємо, що полон, тортури часто по’вязані з СНПК.
М. Легенька: Серед 115 випадків СНПК, про які відомо «Ла Страді», 76 стосуються жінок, 18 – чоловіків, 19 – дівчат, також маємо звернення щодо 2 хлопців.
Звернення надходять на гарячі лінії, роботу яких забезпечує наша організація, – Національну гарячу лінію з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації (0 800 500-335 або 116-123) та Національну гарячу лінію для дітей та молоді (0 800 500-225 або 116-111). Також повідомлення отримували у письмовому вигляді, переважно від людей з окупованих територій, які не мають іншої можливості зв’язатися з нами.
Є звернення, зокрема пов’язані зі стигмою, осудом суспільної думки, з яким стикаються постраждалі від СНПК. Це серйозна проблема. Тому наша громадська організація реалізувала проєкт, спрямований на зменшення стигматизації, щоб люди, які пережили насильство, мали підтримку, могли звертатися до правосуддя без осуду, без зайвого тиску, щоб суб’єкти і все суспільство розуміли, що таке стигматизація, стереотипи, які досі залишаються, належним чином їх ідентифікували та протидіяли їхньому поширенню.
– Чи відрізняється суспільне ставлення до різних категорій постраждалих від СНПК – жінок, чоловіків, дітей та літніх людей?
М. Легенька: Постраждалим жінкам можуть говорити – чому не виїхала? Або – ти не так поводилася, тому він прийшов саме до тебе. Ти чинила недостатній опір, не казала йому «ні». Хоча ця жінка в тих умовах боялася за своє життя і не могла сказати «ні», особливо якщо це загрожувало її безпеці, а також життю та безпеці її близьких і рідних.
Чоловікам здебільшого кажуть – чому ти не захищався? Хоча за тих умов це було фактично неможливим.
Постраждалі діти також є категорією, що має свої особливості в даному випадку. Їх ніхто не звинувачує, але буває, що дорослі можуть ставитися до дитини так, ніби сексуальне насильство, яке сталося з нею, визначатиме все її подальше життя. Тому не лише сам випадок СНПК, але й таке ставлення до дитини є дуже болючим і травматизуючим для неї.
Одна із жінок старшого віку згадувала про елемент недовіри до неї. Мовляв, такого в її віці не могло статися.
Це лише частка упереджень і вона не характеризує все суспільство. Але постраждалим від СНПК достатньо зазнати одного випадку такого осуду, щоб замкнутися та більше не мати довіри до органів державної влади.
– Що саме формує стигму навколо постраждалих від СНПК в українському суспільстві?
М. Легенька: Стигматизація – це осуд, недовіра, знецінення складних подій, в яких опинилася постраждала особа. Оточення починає обговорювати поведінку людини, яка зазнала СНПК.
Нерідко у людей є власне уявлення та очікування про те, як має виглядати «ідеальна» потерпіла особа: чинити в процесі злочину опір, одразу заявити про наругу, плакати і докладно все пам’ятати. Якщо людина поводиться інакше, а часто у випадках СНПК так і буває, це вже викликає певні сумніви в достовірності і певні засудження.
У небезпечній ситуації кожен і кожна може поводитися по-різному. Хтось може заклякнути, хтось підкорюється, щоб вижити. І реакції на пережите також цілком різні – є і сльози, і мовчазний відчай. І жодна реакція не дає підстави заперечувати насильство. Відмінність поведінки реальної постраждалої особи від «ідеальної» в чужому розумінні часто призводить до стигматизації.
А. Глазкова: Нерідко спрацьовує такий захист психіки, як ілюзія контролю – люди думають, що насильству можна запобігти, якщо поводитись «правильно», якось інакше. І це ніби стає приводом звинувачувати постраждалих з думкою «зі мною так би не сталося».
Далі – сексуальні стосунки у нас досі залишаються табуйованою темою. Багато хто їх пов’язує з честю та репутацією не однієї людини, а цілої родини. А це ще більше спонукає постраждалих мовчати, не звертатися по допомогу.
На цю тему публічно не прийнято говорити. Особливо в невеликих громадах це розголошення може бути дуже травмуючим і мати негативні наслідки для постраждалих.
– Як суспільний осуд або страх осуду впливає на психологічний стан постраждалих від СНПК та на їхнє повернення до нормального життя? Чи заважає стигма їм звертатися по допомогу?
М. Легенька: Постраждала особа може боятися не лише розповідати про те, що з нею вже сталося, але й за те, що переживатиме після того, як розповість. Чи не дізнаються про це її колеги, близькі, чи не зміниться їхнє ставлення після цього? Чи залишиться її інформація в обмеженому доступі? І від того, якою буде реакція особи – представника органу державної влади, якому вона розповідає, залежить дуже багато в подальшому – чи зазнає постраждала повторної травматизації, чи отримає очікувану допомогу. Це вирішується в момент розмови.
І коли у відповідь на надану інформацію людина чує навіть якісь мінімальні звинувачення, це завжди посилює сором, почуття провини. Людині стає дуже складно довіряти будь-яким суб’єктам в подальшому. Їй складно повертатися до нормального життя, до звичних справ. Тим паче, що у кожного є і свій темп відновлення, навіть за кілька років не можна забути про пережите.
А. Глазкова: Є зовнішня стигма – реакція, що може існувати в реальності. Очікувана стигма – це те, що людина може приписувати, мовляв, якщо я розкажу, то буде наступне сприйняття. А є ще внутрішня стигматизація, коли людина сама вважає, що відповідальність за ситуацію лежить на ній. Але ми знаємо, що СНПК використовується як зброя війни. Це злочин проти людяності, це геноцид народу. Винними є кривдники.
Якщо постраждала особа вирішує мовчати, перебирає на себе вину, може виникнути ізоляція, між нею та близьким оточенням збільшується дистанція. А отже виникають труднощі у відновленні близьких стосунків. Також з’являється почуття самотності. Воно пригнічує і може викликати депресивні симптоми. За відсутності підтримки формується відчуття безпорадності. Відповідно, складніше проживати і адаптуватися. Складніше знаходити ресурси. Менше спілкування, менше контактів – менше шансів дізнатися про наявну підтримку. Повторна травматизація може відбутися при тому ж контактуванні з соціумом або якщо людина звернулася по допомогу до фахівців і отримала її не належним чином.
Що стосується звернень до фахівців, тут теж бувають різні труднощі. Наприклад, до послуг медичної допомоги важко дістатися з тимчасово окупованої території. Потім людина може відкладати огляд, бо боїться зайвих запитань. Відкладати лікування травм. Не звертається стосовно свого репродуктивного здоровʼя.
Так само людина може уникати психологічної, психосоціальної допомоги, бо не готова детально описувати випадок, обговорювати його. Буває й брак конфіденційного простору. Трапляється, що кабінет психолога розташований десь у прохідній кімнаті – просто ширмочку поставили. Або приходить постраждала до соціального працівника, а там п’ять столів у кімнаті. Ну вона ж не буде розповідати!
Є недовіра і до системи правосуддя – страх розголошення та осуду. І навіть у питаннях репарацій та компенсаційних виплат можуть виникати чимало сумнівів через брак інформації про власні права, про чинні програми, про складність документування. Багато хто з постраждалих апріорі налаштований на несприйняття та відсутність емпатії до них та їхніх проблем, тому вважає за краще мовчки переживати свій біль. Хоча в даному випадку це хибний підхід: без належної допомоги фахівців наслідки травмування імовірно даватимуться взнаки у майбутньому.
– Чи багато жінок, постраждалих від СНПК, наважується звертатися до правоохоронних органів для відкриття кримінального провадження по їхній справі?
М. Легенька: Жінки, які постраждали від СНПК, потребують визнання власної невинуватості. Не всі готові звертатися для цього до правоохоронних органів тут і зараз. Водночас лише одиничні випадки, коли постраждала категорично відкидає саму можливість такої співпраці. Дехто каже – я звернуся трохи пізніше. Наприклад, коли виїду за кордон і почуватимуся в безпеці. Іншим треба заспокоїтися та знайти кращу мотивацію. Тому нерідко – це справді питання часу.
– З виявами стигми постраждалі від СНПК можуть стикатися всередині правоохоронної чи судової системи. Як навчити її чутливості?
А. Глазкова: Проєкт «Протидіючі стигмі та стереотипам: доступ до правосуддя постраждалих від СНПК в Україні» спрямований на виявлення та аналіз перешкод, з якими стикаються постраждалі від СНПК в кримінальному провадженні. Він охоплює органи, які залучені до реагування на випадки. Це – судді, прокурори, працівники й працівниці Національної поліції, юристи системи безоплатної правової допомоги.
Дослідження поєднувало анонімне опитування представників і представниць цих органів і глибинні інтерв’ю. Це дало змогу оцінити рівень розуміння явища сексуального насильства під час війни та визначити прогалини в системі правосуддя.
За результатами цього дослідження спільно з Національною школою суддів буде оновлено тренінговий курс для суддів щодо розгляду справ про СНПК.
М. Легенька: Ніхто не був готовий до того, що ми матимемо стільки фактів СНПК. Наразі потрібні практичні знання. Навчання проводяться в усіх суб’єктах реагування, починаючи від Національної поліції, закінчуючи прокуратурою та судовою системою. Якщо на початку повномасштабної війни мали нерозуміння в системі кримінальної юстиції того, як спілкуватися, що робити з постраждалою особою, то зараз ситуація кардинально змінилася.
Практичні тренінгові курси, зокрема навчають таким навичкам, як ставити запитання до постраждалих, щоб вони не прозвучали звинуваченнями. Наприклад, просте запитання «Чому ви не чинили спротив?» для представника кримінальної юстиції є звичним і він може поставити його винятково для того, щоб дослідити обставини справи. Але постраждала може болісно відреагувати на нього.
Інше запитання – «Чому ви звернулися до нас лише зараз, адже сплинуло вже 2 роки?» Я припускаю, що цим запитанням представник системи хоче уточнити, що саме перешкоджало постраждалій особі не звертатися впродовж цього часу по допомогу. Але для постраждалої це запитання звучить вже як певне упередження і звинувачення.
– Одна з постраждалих від СНПК розповідала: вона кілька років не спілкувалася з дітьми, яким теж було важко пережити те, що сталося з мамою. Як для подолання стигми потрібно працювати з родичами та близькими постраждалих? Чи існують в Україні відповідні програми?
М. Легенька: Почну з кінця – в Україні по таку підтримку можна звернутися до Центрів допомоги врятованим (ЦДВ). Тут можна отримати психологічну, правову та соціальну підтримку. У ЦДВ також є можливість надання психологічної підтримки для дітей. І вся ця допомога є безоплатною, конфіденційною. Не потрібно доводити факт пережитого насильства.
Так само по психологічну та правничу підтримку можна звернутися на гарячі лінії ГО «Ла Страда-Україна». Не можна говорити, що потрібно все розповісти близькому оточенню для того, щоб допомогти постраждалій особі. Ні. Підтримка близького оточення потребує не знання всіх подробиць подій, що сталися з постраждалою особою, а лише того дозування, якого бажає постраждала.
Близькі дійсно можуть розгубитися, відчувати гнів, сором, безсилля, звинувачувати себе, що не змогли допомогти. Декому хочеться все негайно вирішити, що, на жаль, також неможливо. А хтось взагалі уникає розмови і замикається в собі. Завдання фахівців – комплексно допомогти родині впоратися із переживаннями так, щоб вони не зачіпали постраждалу особу, були підтримкою для неї.
А. Глазкова: Для реабілітації постраждалих від СНПК застосовується комплексний підхід на основі біопсихосоціальної моделі здоровʼя. Відповідно враховуються біологічні, фізіологічні, психологічні, соціальні фактори і реабілітація оточення. Отже створення мережі підтримки – дуже важливий компонент.
Спочатку програми реабілітації були спрямовані безпосередньо на постраждалих. Ними опікувалися агенції ООН, зокрема Фонд ООН у галузі народонаселення. А згодом з’явилися програми сімейної реабілітації.
Якщо говорити про специфічні завдання такої підтримки, то що важливо для подружжя і партнерів? Це робота з довірою, робота зі страхом відторгнення, пояснення у парі щодо можливих травматичних симптомів, емоційного оніміння або неконтрольованих реакцій на тлі гострого стресу.
Програми реабілітації для постраждалих і їхніх сімей дуже важливі. Я думаю, що вони мають інституалізуватися, тобто перейти на державний рівень. Наприклад, Центри допомоги врятованим з початком повномасштабного вторгнення були створені для того, щоб опікуватися постраждалими від війни, а зараз вони більше сфокусували свою діяльність саме на підтримці постраждалих від СНПК.
– Якою є роль громадських організацій в подоланні стигми стосовно СНПК в Україні?
М. Легенька: Громадські організації дуже часто допомагають людині зробити перше звернення, отримати первинну консультацію, зрозуміти логіку того, що буде відбуватися, дізнатися про свої права, знайти потрібну допомогу, отримати чітке перенаправлення. І дуже важливо, щоб це перше спілкування було належним і надало людині максимум інформації, куди вона може звертатися і якою буде послідовність дій надалі.
В Україні є різні організації. Серед них є й такі, що об’єднують осіб, які пережили СНПК внаслідок російської агресії. Це і «Сема-Україна», і «Випускники», «Нумо, сестри». Вони створені самими постраждалими. І ці організації мають унікальний досвід. Тому, говорячи про стигматизацію, представники та представниці цих організацій можуть пояснити, які запитання є найбільше травмуючими, яким має бути порядок звернень, як розібратися у незрозумілих процедурних моментах, що може допомогти постраждалій особі.
Для розробки будь-яких рішень дуже важливо залучати ресурси цих організацій, заручатися їхньою підтримкою.
– Як кожна пересічна людина на побутовому рівні може підтримати постраждалих від СНПК?
А. Глазкова: Суспільство виснажується через шквал негативної інформації, важких подій. Тому знижується рівень емпатії, включається категоричність, так зване чорно-біле мислення. Усе це не сприяє екологічному, ненасильницькому спілкуванню – це правда.
Постраждалим не потрібен зайвий жаль – потрібне розуміння та підтримка. Не вимагайте від них розповідей про пережите. Людина може поділитися, якщо відчує, що для цього є безпечний простір і настав момент її внутрішньої готовності.
Не позбавляйте людину суб’єктності. Не вирішуйте за неї, не нав’язуйте уявлення, як вона має це проживати і відновлюватися. «Я знаю, що ти сильний чи сильна, ти це переживеш» – такі поради є умовною підтримкою. Краще сказати: «Мені шкода, що це з тобою сталося, що тобі довелося це пережити. Я поруч. Можеш мені довіритися, розповісти, коли будеш готова».
Не давайте прямих рекомендацій. Мовляв, чого ти зволікаєш, чого не звертаєшся, вже час це зробити, бо згодом буде ще складніше наважитись. Краще запитати: «Що я можу зробити, чим можу допомогти, якої інформації ти потребуєш?»
Не поширюйте сенсаційний контент, пов’язаний з випадками СНПК. Не варто робити репости. Маємо розуміти – це може нашкодити постраждалій особі.
– Які кроки щодо подолання стигми вже зробила і має зробити в майбутньому наша держава?
А. Глазкова: За роки повномасштабного вторгнення і загалом війни в Україні держава вже перейшла від кризового реагування до формування системи правового визнання, підтримки і відновлення. У листопаді 2024 року був ухвалений закон про правовий і соціальний захист осіб, які постраждали від СНПК. Він набрав чинності у 2025 році.
У 2026 році затверджений державний механізм невідкладних проміжних репарацій. До цього була пілотна програма.
Чому це важливо? Тут йдеться не лише про матеріальний аспект. Головне – визнання державою постраждалих і завданої їм шкоди.
Міжвідомча координація постійно вибудовується і підсилюється. Є Національний план заходів до 2030 року. Він передбачає розвиток цієї міжвідомчої координації між різними суб’єктами, щоб була надана спеціалізована допомога, врегульовані механізми репарацій, доступу до правосуддя.
Інституалізація відбувається за підтримки міжнародних фондів. Ми використовуємо підхід, орієнтований на постраждалих. Це передбачено міжнародною співпрацею України з агенціями ООН.
М. Легенька: Держава насправді зробила дуже багато кроків, але дуже багато роботи ще попереду. Я вже говорила про Центри допомоги врятованим, які створені в Україні. Офіс Генерального прокурора запроваджує підходи, що передбачають задоволення потреб людини, її конфіденційність. Проводяться навчання в дуже багатьох органах державної влади. Працюють громадські організації і держава до них дослухається.
Закон «Про правовий і соціальний захист осіб, постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного із збройною агресією Російської Федерації проти України, та надання їм невідкладних проміжних репарацій» готували за участі громадських організацій і самих постраждалих, що є критично важливим. Також слід враховувати, що все це держава робить в умовах повномасштабної війни, реагуючи на потреби тут і зараз.
Володимир ДОБРОТА,
Національний пресклуб «Українська перспектива»
