Хто не знає близько отця Івана Теремка (УПЦ КП), який служить у церкві села Глушкова, нізащо би не подумав. що молодий священик має якісь проблеми зі здоров’ям. Адже на проведеному минулої неділі звіті художньої самодіяльності упродовж усього концерту він був на сцені: то співав у ансамблі чи хорі, то сам керував церковним колективом.
Коли ж я запитала, хто підготував стільки номерів: розмаїття колядок та щедрівок (лише їх було зо п’ять!), то хористи з гордістю вказали на свого пароха. Цікаво, що на святі у місцевому клубі був і отець Роман Лапчинський (УГКЦ), який править почергово служби Божі в місцевому храмі. Він привітав мешканців села з такою поважною подією та подякував за активну участь у дійствах, до яких були залучені глушківчани без поділу на конфесії, і вручив подарунок художньому керівникові та завклубом Василеві Гультаю як подяку за невтомну працю на благо громади. У концерті ж брали участь хор церкви Архистратига Михаїла громади УПЦ КП, а також хоровий колектив, фольклорний ансамбль та чоловічий квартет сільського клубу. Журі, а то були методист районного відділу культури та туризму Світлана Діхамінджія, музиканти Ігор Караїм та Петро Тонковид — мешканець Глушкова, неабияк подивувала вправна гра сільських драмгуртківців, ансамбль троїстих музик, а також молодіжні гурти Глушкова. Як відгомін свята — вертепні дійства й Маланка. Та це не лише короткочасні сценічні ролі місцевих аматорів: хлопці тішили громаду неабияк упродовж усіх свят! Зрештою, долучилися до концерту й освітяни: педагог-організатор місцевої школи Зоряна Боднарчук, вчитель-пенсіонер Михайло Бойків, вчительський та учнівський колективи. Тож не дивно, що в тісненькому клубі ніде було голці впасти! Овацій численних глядачів удостоїлися й ведучі свята Василь Регуш і Леся Мохорук.
Опісля, розмовляючи з новообраним сільським головою Василем Курилюком (наймолодшим на Прикарпатті: йому щойно виповнилося 24!), дізналася, що зробити треба чимало: сільський клуб он виглядає так, ніби тут проходила лінія фронту! Частину його вже обштукатурили, а решта? Занедбані кімнати гурткової роботи, тож нова сільська влада має над чим мізкувати, щоб винайти кошти на ремонт закладу. В селі принаймні радіють із того, що є розуміння проблеми з боку священиків. Церкву ж гуртом глушківська громада й доглядає, і тримає в належному стані. Тож отак громадою мають і заклад культури відновити! Сільський голова принагідно розповідає, що майже п’ятнадцять років служить у місцевій церкві о. Іван Теремко. Тут не було властивих кінцю минулого століття церковних війн, громади полюбовно вирішили питання черговості відправ, коли служив у селі греко-католицький священик о. Остап Осадчук, опісля — о. Василь Гавриш, тепер — о. Роман Лапчинський. Разом, обидвома громадами, провадять ремонти, сільські святкування чи ще якісь світські заходи. Не виникало якихось непорозумінь і між священиками. Дерев’яну церкву перекрито бляхою, гуртом встановили нову огорожу. О. Іван Теремко й сам невтомно працює. То хто ж-бо скаже, що він — інвалід? Згадує про свої “другі ноги” хіба що ввечері, коли треба знімати їх, як, приміром, шкарпетки, на відпочинок, повідомляє “Майдан”
Бог множить сили!
Отець Іван сідає за руль звичайного автомобіля, а не зручним управлінням. Вправний водій, він за потреби — й до Одеси, до брата, самотужки їде. Ходить священик «своїми двома»: весь день, як мовиться, на ногах — то в богослужебних чи громадських справах, то в сімейних. Біля будинку Теремків на околиці Городенки є присадибна ділянка, і в полі десять соток. Для сусідів не дивина, що сам отець підправляє загати біля дерев: восени пообмотував стовбури від морозів та зайців (сад ще молодий, а з поля таки забігають вухасті). Має і яблуні, і груші, і сливи та абрикоси, а щоб родило щедро, треба й узимку доглядати. Подружжя прожило разом уже чимало, відсвяткували срібний ювілей спільного життя. Галина родом із селища Чернелиці, Іван — із Кунисівців. Побралися в доволі ранньому віці. Іван боявся втратити кохану, адже попереду були два довгих роки служіння в армії. Після навчання в духовній семінарії став священиком на Київщині. Але тяга до рідного краю переважила столичні перспективи, тож невдовзі подружжя повернулося додому. Починав дяком у чернелицькій церкві, опісля — священиком у Глушкові.
У льодових оковах
Випадок, який стався дев’ять років тому в одну із жахливих зимових заметілей, без перебільшення, перевернув усе в житті Теремків, які тоді мешкали в Чернелиці. А того трагічного січневого вечора 2002 року о. Іван вирушив на допомогу місцевому настоятелю о. Дмитрові, який добирався з Городенки. Разом із фірманом не зауважили, як з’їхали з дороги, тож невдовзі сани застрягли. Так до ранку, закутавшись, як могли, просиділи чоловіки в санях. Удосвіта вирішили йти пішки, але о. Іван упав, як підкошений: у чоботях замерзло, штани пристали до ніг. Фірман сам побрів снігами за допомогою. Але зблудив, і його згодом знайшли переляканого аж на четверту добу в одному із сіл: дуже переживав, що залишив отця у полі одного. А тим часом священик якось намагався вибратися. Наближався вже полудень, сподіватись на порятунок було годі, й о. Іван на колінах поповз у надії когось зустріти. Здавалося, що до дороги, а насправді — далі в поле… Навкруги ж — страшна заметіль… Сили покидали. Сів під стовп, кричав, але ніхто його не чув. Вирішив, що тут доведеться помирати…
Удома ж тим часом організували пошуки. З Чернелицької лікарні до районної якраз везли на операцію хворого, та дорогою не знайшли потерпілих. Невдовзі із селища вирушив бензовоз до Івано-Франківська за пальним, і десь у полі через поломку зупинився супроводжуючий його трактор. Помітили, як хтось махав руками. Побігли до незнайомця, але не впізнали одразу о. Івана — той був весь у снігу, обличчя обледеніле, куртка примерзла. Ні говорити, ні йти не міг. Взяли до трактора, відтак — до машини швидкої допомоги, і завезли його до приймального покою ЦРЛ. Там занурили ноги священика в холодну воду, далі відправили до реанімаційного відділення.
Боротьба за життя. І за ноги.
Як пригадує їмость Галина, то було жахливе видовище: руки й ноги в чоловіка — фіолетові. Скерували до опікового відділу обласної клінічної лікарні. Дружина не відходила від чоловіка ні на день, навіть додому не їздила. Оперував о. Івана відомий лікар, професор Тарас Масляк, пообіцяв, що праву ногу збереже, ампутує лише пальці, ліва ж… А через тиждень почалися сильні болі, ніякі препарати не допомагали, але молодий священик уперто терпів. Починалася гангрена, тож надрізали ноги без знеболювання скальпелем — визначали чутливість. І настав той страшний день, коли лікар сказав, що змушені ампутувати. Праву кінцівку “стесували”, як стовбур дерева, але п’яту залишили, навіть при наступній операції зробили пластику — знімали ділянки шкіри вище коліна і наростили таким чином десять сантиметрів. Усього на праву ногу було аж чотири операції. А ліву відрізали, залишивши 20 см нижче коліна. За той час стався випадок, який ледь не закінчився фатально. Коли вводили медикаменти через крапельницю, священик завмер: організм уже не сприймав “хімію”. Але, на щастя, все минулося.
Опісля Теремкам порекомендували звернутися до ортопедів, що в Ковелі Волинської області. Годі було уявити пригнічений стан молодих людей, але вирішили не здаватися. Там сказали, що ліва нога готова до протезування, а праву треба ампутувати ще вище. На виготовлених протезах о. Іван майже рік учився заново ходити, звикав, були болі й розчарування. Але згодом протези стали тісними. До того страшного випадку важив під дев’яносто, а за час хвороби схуд до сорока п’яти кілограмів, і дружина носила його на руках. А тепер треба було знову вирушати до Ковеля за новими «ногами». Отець Іван розповідає, що то були ще не найдорожчі протези: “Закордонні, такі, що згинаються у стопі, як справжні ноги, коштують відповідно — більше трьох тисяч доларів, нам не по кишені». Зрозуміло, що все: і лікування, і протезування — надзвичайно дороге. Та складалися з району, області, кошти на лікування збирали в церквах усіх конфесій. Також значну підтримку відчули від районної та обласної влади, до яких особисто звертався владика Іоан Бойчук. Дізнавшись про біду Теремків, телефонували із Київщини, де служив священик, надали допомогу. Виділила кошти навіть Київська обласна державна адміністрація.
Господь іде до людей ногами отця Івана
Відтоді минуло вже немало літ. Та не здається о. Іван. Змінював протези, але й нинішні недосконалі. Ходить без поясів, хоч іноді доводиться цілий день на ногах вистояти. І витримує! Це відзначив нещодавно при одній оказії навіть патріарх Філарет: мовляв, інші он присідають, а о. Іван — усе “на ногах”. В Україні нині, мабуть, нема священика, щоб у такому стані служив би Господу, а о. Теремко і під час похорону не сяде до машини, йде пішки разом із громадою. Щоправда, розповів один випадок, як зламався протез. Було то якраз на цвинтарі, коли священик уже й гріб запечатав. І раптом відчепилася стопа. Допомогли добратися додому, там цвяхом прибив, дротами скрутив — і до церкви: молодята на шлюб очікували! Після вінчання довелося протез на ремонт віддати.
Їмость Галина — всюди з о. Іваном, служить дяком у церкві, опікується хором, донечки повиростали, старша вже заміжня. Пощастило Теремкам із зятем: і людина добра, і разом господарюють. Донедавна мали ще в селі два гектари землі, вирощували цукрові буряки, зернові культури. Нині ділянку віддали для суспільних потреб, але роботи вистачає і на садибі. Вирощують картоплю та різні овочеві культури. Отець Іван каже, що насіння беруть зазвичай у місцевій сортостанції: як трудитися, то з толком! Не цурається жодної сільської роботи: сам косить, город копає.
Господь іде до людей ногами отця Івана
А ще ось дізналася, що до Глушковської церкви за зціленням нині приїжджають звідусіль: о. Іван Теремко вміє і дитячі страхи розігнати, і молитовно сімейні негаразди допоможе владнати. Чи тому, що двічі сам помирав, та не втратив віри в Божу поміч. Кажуть, Господь іде до нас різними стежками. Часто посередниками між Богом та людьми є священики, які й покликані вести нас до Небесних висот. Без сумніву, одним із таких, що дають цей дороговказ, є о. Іван Теремко. І Господь крокує до нас зболеними ногами отця Івана.
Людмила Стражник.
Фото автора.
