…за книжку С.Д.Максименка, В.В.Клименка і А.В.Толстоухова «Психологічні механізми зародження, становлення та здійснення особистості» (К.: Видавництво Європейського університету, 2010).
Та й в історії науки всього Радянського Союзу особистісних психологів вшановано держпремією лише двічі — 1943–го та 1961–го року. Можливо, це знак — звертати увагу на фундаментальне вивчення людської особистості саме у кризові для суспільства (а отже, й для цієї самої особистості) часи?
Справді, на початку автори констатують, що нині «ми страждаємо від негнучкости нашого мислення, від його застарілости». Й на цій дорозі «розум перетворюється на божевілля», ба навіть «розум може стати ворогом життя». Утім книжка далека від жанру апокаліптичного трилеру, хоча й професіонали відзначають її як «захоплюючий футуристичний проект новітньої психологічної персонології», — значить доктор психологічних наук З.Карпенко на сайті Комітету з присудження державних наукових премій (до речі, серед кількох десятків схвальних відгуків різних професорів–академіків подибуємо тут й іноземні імена, як–от знаменитого Шалви Амонашвілі, російського академіка та іноземного члена української АПН).
Ефект глобальної катастрофічності виникає у читача через те, що автори починають викладати свою теорію не з медичних мікрорівнів, як це досі узвичаєно у психологічній науці, а з упевненості в тому, що «структура особистості виникає як своєрідне відображення світу, в якому доведеться жити», й тому «психічний розвиток є присвоєнням суб’єктом культурних досягнень суспільства». Відтак координатна сітка психорозвитку людини виглядає таким чином: соціосфера+екосфера+ноосфера. Щодо соціального аспекту акцент роблено на актуальній нині філософській проблемі «Іншого» («доведеться не тільки «полюбити ближнього», але й «дальнього»). Стосовно впливу екології на становлення особистості уводиться навіть термін «екологічна психопедагогіка». А ноосферний чинник можна проілюструвати такою цитатою: «Увесь народ» не обмежується тільки нашими сучасниками, а містить у собі минулі й прийдешні покоління».
Адресуючи рецензію масовому читачеві, оминемо складну систему доведень й погляньмо на висновки. «Аналізуючи роботи з біології і генетики, ми дійшли висновку, що силою, яка породжує людське життя, є нужда», — так формулюють автори закон зародження, становлення та здійснення особистості. Нужда, за їхнім означенням, це щось на зразок електричного розряду, що виникає на межі емоційного та раціонального: з одного боку — це «внутрішня мета інстинкту», з іншого — «міркує той, хто нужду має». Усе це сприймати нефахівцеві доволі тяжко, аж поки не віднаходимо визначення: «Любов як опредметнена нужда». І далі читаємо таке:
«Особистість починається з любові» — ця теза суперечить вихідному положенню вітчизняної психології щодо онтогенезу особистості, яке було втілено в назву статті О.М. Леонтьєва «Начало личности — поступок» і дало поштовх цілому напряму української «психології вчинку». Вчинок, якщо його брати в розумінні О.М. Леонтьєва і В.А. Роменця, ніколи не може бути «началом особистості», оскільки для того, щоб його здійснити, треба вже бути особистістю: усвідомлювати власне «Я», усвідомлювати «Я Іншого» і якось ставитись до нього». На думку авторів, саме любов є «енергетично ємним потоком… чистою нуждою буття», що творить особистість, — на відміну від суто біологічної сексуальності, що лежить у підвалинах класичного психоаналізу, з яким наші автори заходять у гостру полеміку.
Залишимо професіоналам міркувати над такими дефініціями, як «так звана буттєва любов (Б–любов), яка принципово відрізняється від любові дефіцитарної (Д–любові)»; зосередимося над подальшими визначеннями: «Вершинне переживання любові є тим, що в сучасній психології дістало назву «переживання потоку». Людину підхоплює і захоплює плин самого життя, зникають як такі цілі, прагнення, властивості і передбачення — усе підкоряється течії, руху, який сам по собі стає найважливішим, найсуттєвішим. В ньому виявляється сенс існування, який стає легко й безпосередньо сприйнятим. Людина не контролює плин, не контролює себе в ньому — вона захоплено існує». І тут виникає купа асоціацій, далеких від наукової психології. Наприклад: чи не те саме «переживання потоку» рухало всією політичною діяльністю Троцького, котрий, як відомо, був переконаний, що «Рух — усе; мета — ніщо»? І чи висновки наших авторів, психологів–філософів, не пояснюють мимохідь механізм сучасного українського олігархічного руху, де любов до влади є неконтрольованим сенсом існування?
Евристичність наукових досліджень (принаймні, в гуманітарній царині) можна виміряти тим, як вони докладаються до інших систем духовного знання. Наприклад, до літератури. Висновки, що містяться в рецензованій книжці, — це, вважай, глибинний аналіз усієї творчості Пауло Коельо. А коли хочете, — і Оксани Забужко, і Валерія Шевчука, й Марини та Сергія Дяченків. До всього, автори в якомусь місці значать: «Ми замінюємо метафору на наукове поняття». Але ж саме цим переймається у своїх творах і Ден Браун. А ще, коли придивитися, тут є прямі «вказівки» літературній критиці: «Порівняти — не означає приміряти «одне» до «іншого» і виявити можливі між ними відношення, а й збагнути єдність різноманітного. Отже, без порівняння нічого не можна зрозуміти, а тим паче — створити оригінальне і самодостатнє».
Загальне враження від рецензованої книжки (у перекладі з теорії на прагматику) можна означити так: «Задача оптимально вирішена: дискомфорт перетворено на «оперативний спокій» — готовність до наступної дії».