«Уміли умирать – не вміли жить в ярмі»: у лютому минуло 70 років від часу героїчної загибелі сімох партизан-підпільників на хуторі Кулеби на Тернопільщині
…Життєве кредо покоління 30-х–40-х років минулого століття висловив гімназист Бережанської гімназії Мирослав Кушнір: «Ми сівачі, і ми кинемо зерно посівне в поорану землю. Ми сповнимо свій обов’язок, хоча б тим зерном мали бути наші власні кістки. Нам байдуже, хто збиратиме жнива – ми чи нащадки наші, але ми свідомі, що жнива ці будуть величаві і святі, як святе є зерно нашого посіву».
70 років тому
Масові арешти національно свідомих українців, висилання до Сибіру, конфіскація майна, ліквідація та розпуск «Просвіти», заборона релігійних обрядів, пошуки зрадників – ось аж ніяк не повний перелік дій «визволителів», котрі прийшли до Галичини восени 1939-го. Місцеве населення сподівалося братів, але прийшли справжні кати, а з катами й розмова інша. Щоб уникнути депортацій та ув’язнення, щоб залишитись на рідній землі, життя змушувало шукати вихід, і він був на той час один – іти в підпілля.
Перші факти організації опору більшовикам мали місце 1940 року, коли примусово стали організовувати колгоспи, почалися перші арешти й вивезення до Сибіру. Досить швидко набула потужності підпільна боротьба з новим окупантом. Її очолила Організація українських націоналістів, що мала досвід протистояння польському режимові й формувала лави борців за волю народу, за побудову своєї держави.
Одне з таких підпільних формувань діяло в селах Стратин та Добринів Рогатинського району Івано-Франківської області та ще в деяких сусідніх – Бережанського району Тернопільщини й Перемишлянського – Львівщини. Підпільникам став у пригоді невеличкий хутір Кулеби, захований у лісі біля села Нараїв. Зручно розташований, він був безпечний стратегічно. Тож, переховуючись від переслідування НКВС, члени підпільної групи знайшли там тимчасовий сховок в оселі українських патріотів Івана та Марії Янчинських. Хата їхня й господарські споруди стояли над потічком між двома високими горбами. Один – відкритий, другий – під густим лісом. У хаті Янчинських тоді часто збирались і місцеві свідомі українці, й активні діячі з навколишніх сіл. Це були Василь Івахів, Василь та Микола Солтиси, Микола Кащик із села Подусільна Перемишлянського району, група Григорія Москаля, до якої входили Іван Галай та Володимир Лопушанський зі Стратина, Григорій Шкапій із сусіднього села Добринів. Згодом до них приєдналися Максим Шуран із села Добромірка та Богдан Гульовський із села Шили Збаразького району Тернопільської області, які перебували на нелегальному становищі.
Найдосвідченішим підпільником і керівником групи був Василь Івахів (у майбутньому – один із перших командирів УПА, про якого співається в популярній партизанській пісні: «В перших рядах борців-героїв упав Івахів, друг Василь…» Напрочуд ерудована, високоосвічена людина, вихованець Рогатинської гімназії, колишній пластун і досвідчений підпільник іще за часів Польщі, він, теж бувши на нелегальному становищі, опікувався молодими побратимами, які зупинилися на Кулебах.
Дві сотні проти сімох
Ні хуртовини, ні люті морози, ні проблеми з харчами не ставали на заваді молодим підпільникам. Хлопці вивчали зброю та військову тактику, не забували і про історію. А ще нападали на міліцейські патрулі, відбирали зброю, поширювали між населенням листівки, в яких пояснювали, що таке радянська влада, закликали не коритися. Коли в один із днів, близьких до Різдва, підпільники зібралися в хаті Павла Бажана на околиці села Добринів, хтось вистежив їх і виказав міліції, що була тоді в сусідньому Стратині. Зраджених заарештували й привезли до тамтешньої сільради. Телефоном сповістили районний НКВС. Звідти надійшов наказ пильнувати арештантів як зіницю ока й чекати на машину з Рогатина. Та дістатися до Стратина було нелегко: величезні сніги замітали дорогу, й розташоване посеред лісів село було фактично в ізоляції. Поки розчистили шлях, минула доба. Саме це і врятувало сміливців, які вночі звільнили себе, роззброїли охоронців і щасливо втекли. Облави, пошуки результатів не давали, але ворог продовжував свою підлу справу. До вистеження залучили таємну розвідку, провокаторів та місцевих перевертнів, яких, на жаль, у нас ніколи не бракувало. Саме через сексота вся Кулебська сімка й загинула. Акцію із захоплення групи підпільників енкавеесівці готували старанно й дуже таємно. Над усе хотіли знешкодити Василя Івахіва.
Якраз напередодні він перейшов кордон, бо ж перебував на нелегальному становищі на території Польщі, зустрівся із хлопцями, вислухав їхній звіт, проаналізував інформацію, отриману з інших джерел, і відчув небезпеку. Досвід підпілля вказував на реальну загрозу. Сказав товаришам дослівно: «Пора змінювати місце. У навколишніх лісах з’явились підозрілі, незнайомі люди, які нібито вибирають ділянки для вирубки». На ранок дорогою до своїх побратимів Василь побачив облавників, які оточили хутір. Вони залягли в сніг і чекали сигналу до наступу. За дивним збігом обставин, саме на 22 лютого був запланований перехід групи з Кулеб на нове місце.
У ніч із 21 на 22 лютого 1941 року великий загін, де було понад 200 енкавеесівців, виїхав манівцями з Бережан і взяв курс на Кулеби. Вночі хутір оточили, усі шляхи відступу були перекриті. Марія Янчинська зі сльозами на очах розповідала згодом: «Першим облавників помітив вартовий, якого виставляли задля безпеки. Про це він повідомив Григорія Москаля, який став зверхником після того, як Василь Івахів перебрався до Кракова».
Нападники строчили по хаті з кулеметів – аж відлунювало в навколишніх селах. Швидко зрозуміли, що їх помічено – підкрастися зненацька не вдалося. Потім запропонували оточеним скласти зброю і здатись. Замість відповіді пролунали постріли.
«Григорій Москаль звелів усім вилізти через заднє вікно і спробувати прорватися до лісу. Вискочило шестеро, а коли Іван Галай показався у вікні, з боку лісу пролунала кулеметна черга, йому прострелили обидві руки й він повис на підвіконні. Решта підпільників відкрили вогонь у відповідь. Але що вони могли вдіяти з пістолетами проти кулеметів та автоматів? – згадувала Марія Янчинська. – Вибігаючи з хати, хлопці ставали живими мішенями. Цей бій для них став першим і останнім: усі загинули. У кого не поцілила ворожа куля, той застрелився сам, аби не попасти живим у руки енкаведистів. Героїчну смерть прийняли побратими Григорій Москаль із Володимиром Лопушанським, які, обійнявшись, підірвали себе гранатою. Пораненого в голову та плече Івана Галая занесли до хати й кинули на землю, а я попросила, аби поклали раненого на ліжко. Облавники здивувалися і сказали : «Що, жаль бандіта? Але все-таки поклали. Забинтувати рани я не зуміла, допоміг зробити перев’язку санітар. При цьому, допомагаючи пораненому, зуміла домовитись із ним, як свідчити, аби хоч мене з двома малими дітками залишили в живих. Щоб якось допомогти господарям, помираючи, Іван Галай зумів сказати енкаведистам: «Не карайте, катюги, господаря, бо він нас прийняв під загрозою смерті».
Постріляні тіла підпільників енкавеесівці поскладали на сани, прикрили брезентом і повезли дорогою в напрямку Бережан. Досі невідомо, де їх закопали. Пошуки рідних результатів не дали. Господаря обійстя, Івана Янчинського, заарештували, тримали в бережанській і тернопільській тюрмах. Передач не приймали. Носила їх Марія щотижня даремно. Приходила додому пізно вночі втомлена, дітей залишала самих. Не нарікала на долю, мовчки несла свій хрест, молилася про загиблих і просила в Бога допомоги, сподівалася на диво. Всевишній почув її щирі молитви, і воно справді сталось. Чоловік урятувався, коли німці розбомбили тюрму в Тернополі на початку війни.
Пам’ять живе
Про героїв Кулеб складено багато віршів, деякі стали піснями. Їх передавали з уст в уста, допоки кирзовий більшовицький чобіт топтав нашу землю, политу кров’ю патріотів. Ще 1941 року біля обійстя Янчинських, на місці героїчної смерті підпільників, було насипано символічну могилу, на якій увічнили прізвища героїв. Ось вони:
«Шуран Максим, мав 19 літ; Шкапій Григорій, мав 19 літ: Гульовський Богдан, мав 21 рік; Лопушанський Володимир, мав 18 літ; Галай Іван, мав 21 рік; Солтис Василь, мав 25 літ; Москаль Григорій, мав 27 літ».
За радянських часів цю могилу відвідували таємно, хоч її зрівняли із землею, а 12 липня 1997 року на місці Кулебської трагедії відбулося освячення меморіального пам’ятника борцям за волю України. Ініціатором його відкриття, основним проектантом і виконавцем оздоблювальних робіт став світлої пам’яті Юліан Павлів, уродженець села Нараїв, доцент університету «Львівська політехніка». Вшанування героїв відбувається тут щороку 22 лютого, а також у липні (бо влітку збирається більше людей).
Пам’ятник сімом героям-підпільникам, троє з яких є вихідцями зі Стратина, був споруджений і в цьому селі, 1942 року. З новим приходом більшовиків кам’яну стелу перенесли на цвинтар, а тризуб довелося заховати. І він пролежав, закопаний, на обійсті місцевого жителя Стефана Макушака до 2002-го, поки його не зачепив плуг під час оранки городу… Пам’ятник героям Кулеб у Стратині відновили в серпні 1995-го, і лише через сім років знайшовся його автентичний тризуб, який прочекав у землі 58 років.
Героїчна загибель кулебських підпільників справила великий патріотичний вплив на жителів краю, про що свідчать факти: 5 вересня 1945 року в селі Добринів на власному подвір’ї закінчили своє земне життя три брати Пащетники – Павло, Григорій та Петро. Їх облавники розстріляли на очах батька й матері. Згодом біль і трагедія вилилися в пісні: «Ой, там у лузі при дорозі червоні маки розцвіли. Там три браття з Прикарпаття життя за волю віддали». А останню криївку в Стратині було знайдено 22 січня 1953 року, її теж виказав зрадник.
…Уродженець села Жовчів Рогатинського району Іван Магмет, якого доля закинула на еміграцію, свого часу писав до друга, Михайла Ляльки:«Наші потомки повинні знати, хто зросив гарячою кров’ю нашу святу землю за право від краю до краю бути господарем на своїй землі. Їм треба передати історію нашого народу, без знання історії ми не зможемо претендувати на самостійне державне життя».
А Роман Шухевич у липні 1944-го стверджував: «Ми усі – вояки УПА і всі підпільники зокрема, і я – свідомі, що раніше чи пізніше нам доведеться згинути в боротьбі з брутальною силою. Але, запевняю вас, – ми не будемо боятися вмирати, бо, вмираючи, будемо свідомі того,що станемо добривом української землі.Це наша рідна земля потребує ще багато добрива, щоб у майбутньому виросла на ній нова українська генерація, яка довершить те, що нам не суджено було довершити».
P.S.
9–10 липня цього року в околицях хутора Кулеби відбудеться фестиваль партизанської пісні «Чорна вишиванка», яким жителі навколишніх сіл із трьох сусідніх областей – Івано-Франківської, Львівської і Тернопільської – вшанують пам’ять борців за волю України.
Надія Пастернак, Роман Лопушанський